Basic HTML Version
тільки наш прапор, — це ми самі. „Якби у нас не було Шевченка —
не було б українського відродження, не було б української
національної революції, не було б врешті-решт нас, як нації. Це
Шевченко спалахнув зірницею в темних, змучених душах наших
прадідів, заставив їх уважніше поглянути навколо, пригадати, хто
вони та ким, за що закуті. ...Шевченка пробували змусити мовчати,
як пробують і змушують до мовчання не одного українського поета
ще й тепер, як недавно змусили до мовчання по-шевченківському
невгнутих і щирих Василя Симоненка і Василя Стуса, змусили
Валерія Марченка, загнавши їх передчасно в могилу... І що ж? —
Чи вдалася сатрапам усіх кольорів ця штука?
„Ті, що хотіли змусити до мовчання Шевченка — замовкли
самі і земля поглинула їх позолочені останки як звичайну
нікчемність, — безслідно. Десь у музеях може залишились на
портретах їх бездушні обличчя, а в архівах — їх бездушні
ненависницькі декрети. А переслідуваний, гнаний ними кріпак
перейшов через століття і через континенти, перевтілився не тільки
в бронзу, але в серцях людей, що повторили його думи мільйонною
луною".
Шевченко відмовився умерти...
Але угробити його все ще
йдуть і йтимуть намагання. Не бракує тут і наших таки земляків.
Знаємо, що в останніх роках цей наступ на Шевченка збільшився під
гаслом „об'єктивної науки", бо вже 25 років тому — згадує
Олександрів — один „модерний поет з нюйоркської групи" сказав,
що пам'ятник у Вашінґтоні — „для горобців", і мовляв: „краще
було б витратити зібрані гроші на ...стипендії". А натомість один із
сучасних київських поетів з цього самого приводу пише: „Чуєш,
Кобзарю, я б вибудував тобі монумент над усім світом, щоб видно
його було звідусіль, бо ти ж один-однісінький у нас як совість, як
Батьківщина!".
Це теж контраст — закінчує свою думку Б. Олександрів — і то
дуже вимовний...
Той критик Шевченка з Ню Йорку не є самотний; затроєне
повітря меґальополісу породило і інших. Це тут, в Америці.
Але, на щастя, є ще знавці і визнавці Шевченка в Україні, такі як
Євген Сверстюк, такі як Вадим Скуратовський, Іван Світличний і
Ліна Костенко, і багато інших, для яких Шевченко — це „совість і
закон". Є вони і були вони, такі, як Василь Стус, замордований
гідним наступником Берій-Яґод Андроповим, архикатом з КҐБ.
Поет загинув теж у 47 років, як Шевченко, і за ту ж вічну українську
правду. Отак ішов він за Шевченком, з Шевченком і помер, „не
відаючи скверни", „не маючи зерна неправди за собою"... Такі як
Стус, — а більше ж їх є в Україні — ні за яких (об'єктивних) умовин
не зійдуть з Шевченкового шляху на манівці модерного всесвітян-
20