Basic HTML Version
„ПОЕТ ВІДМОВИВСЯ УМЕРТИ"
Написала ЛЮДМИЛА ВОЛИНСЬКА
Рік 1989-ий є річницею 175-ою від дня народження Тараса
Шевченка. Проте
не тільки
25-річчя, 50-ти, 75-ти і 100-річчя чи
інші чвертьсторічні річниці Великого Тараса ми, українці,
святкуємо, — але кожного року, в дні 9-го і 10-го березня — в дні,
коли народився
і
умер Кобзар України, згадуємо його і поклін йому
складаємо. І так буде довіку, „поки сонце з неба сяє...", — як
висловився сам Тарас, хоч і не про себе звичайно, а про Котляревсь
кого, був бо він незвичайно скромним і ніколи сам собою не
хизувався. Та й не мав причини самовихвалятися, знаючи й відчува
ючи, що за нього зроблять це всі інші, живі й ненароджені, в Україні
сущі й поза Україною. Ось і ми, члени української американської
громади взагалі, а Українського Народного Союзу зокрема, що
носить ім'я Тарасове,
і
Видавництва „Свободи", цей 175-річний
День Народження Тараса Шевченка згадуємо знову незлим тихим
словом, даючи в руки нашого читача цей Календар-Альманах, а
теж незабаром — окремий збірник „Батькові Тарасові — Батько
Союз", що ось-ось вийде у Видавництві „Свободи".
Тарасових днів ніхто з українців не забуває і тут і „там". З яким
великим зворушенням читали ми в свій час про вияв пошани до
Пророка України жінок-політв'язнів поза колючими дротами, по
страшних місцях заслання, коли і в Сибіру (як перше на Соловках)
на чужій-чужині збираються гуртом українці, щоб згадати все те
Добро Сятеє, що Шевченко для нас зробив.
Так в сталінських таборах українки, чудом не розстріляні, а
засуджені за членство в Організації Українських Націоналістів
(ОУН) на канібальські 25-річні строки, в дні Тарасові поклонялися
йому, запалюючи свічечки серед північної ночі російської каторги,
українки із Західньої України: Катря Зарицька, Одарка Гусяк і
Ганна Дідик, про що ми читали з затаєним подихом в самвидаві.
Гріє серце спогад, коли чуємо сповідь поета „червоноармій-
ця", що він з „Кобзарем" кидався під гусеницю німецького танка під
18