Basic HTML Version
„Книжку про Колиму" писав у 1943-1945 роках у Багдаді, Тегерані,
Іспагані й Єрусалимі. Того самого року, в якому вийшла вона з
друку, він помер на серце на сорок дев'ятому році життя.
Книжка присвячена пам'яті польського генерала Владислава
Сікорського. Вона є, як зазначено на самому її початку, авторовим
„зізнанням перед скаменілим сумлінням світу" і ділиться на три
частини: „Подорож до дна", „Білий крематорій" і „Нема дна в
людському нещасті". В тексті книжки дванадцять документальних
ілюстрацій (фота автора і його товаришів недолі, копії його
особистих документів з неволі, карта Колимського краю, пляни
таборів, у яких карався автор, і ноти та слова першої строфи „Пісні
колимських каторжників").
РОЗПОВІДЬ
О. АРКАДІЯ РУДЕНКА-РУДНИЦЬКОГО
Перебуваючи в концтаборі у Владивостоці, Краковєцький
припадково познайомився із своїм земляком-в'язнем, колишнім
професором історії мистецтва у Польському університеті в Києві,
священиком о. Аркадієм Руденко-Рудницьким. Хоч на початку
своєї
книжки
автор повідомляє читачів, що „всі прізвища видумані,
всі постаті й усі факти правдиві", він вийнятково подає справжнє, а
не видумане прізвище цього священика, і такими словами пояснює,
чому він не зробив: „Стільки літ потекло від цього владивостоцько
го ранку й передполудневої пори, такі наступили події, стільки
крови полилось, стільки людей спалено в крематоріях, стільки
'пішло під сопки', що я не маю побоювань — виявлю справжнє
прізвище людини, з якою я розмовляв. Вже йому ніхто нічого не
зможе зробити. Вже його ніхто не спіймає третій чи четвертий раз,
ніхто не буде бити й штовхати ногою на допитах, бити по лиці,
морити голодом і замикати в ізоляторі з льодяною долівкою —
голого. Десь хтось, може, прочитає слова, які тепер пишу, пригадає
собі його, довідається, яка була доля цієї людини... Неможливо,
щоб професор — університету в Києві, який відбув навчання в Італії
й у Франції, був невідомою людиною. Треба видобути його на яв,
коли він перед роками загинув..."
Університет, у якому о. Аркадій Руденко-Рудницький викла
дав, большевики розігнали, а його півроку опісля арештувало ҐПУ.
Його били на допитах, карали карцером, а потім присудили на
каторжні роботи в північних концентраційних таборах. Між іншим,
він працював на Біломорському каналі, що його будував кат
України Лазарь Каґанович. Кілька разів він тікав з неволі, але його
ловили й били. Вкінці йому пощастило втекти. Він вернувся в свої
сторони, на Київщину. Кілька років він удень ховався на горищі
128