Basic HTML Version
Слова Христового і серед інших людей та народів, Щоб як слід виконати цей
почесний обов’язок, треба було постійно збагачувати власні духовні скарби,
скарби власної душі. Процес збагачування тривав безперебійно за всяких об
ставин. Цей процес у першу чергу відбувався в лоні Української Православної
Церкви, і то від зарання її існування. Всі її установи були поставлені на
службу Богові йлюдині”...
Наші монастирі були не тільки місцями для духовного вдосконалення
людини, але йслужили народові в усіх його життьових потребах. Українська
Церква і всі ї ї установи, зокрема ж церковні братства, були творцями куль
тури, носіями нових течій, державнотворчим чинником і дійсно невід’ємною
частиною національного організму. Тому вороги наші, вдаряючи по державі
українській, водночас вдаряли і в її Церкву. Тому саме життя Церкви завми
рало разом з державою і оживало разом з нею. Відродження нашої Церкви
за часів незабутнього Митрополита Петра Могили стало джерелом національ
ного зриву в славну добу Б. Хмельницького, а розквіт її за Івана Мазепи став
ґрунтом для дальшого спротиву захланним сусідам. Пізніше нищення Церк
ви було нищенням нашої національної окремішности, відродження ж її в на
шому столітті проходило рівнобіжно з Українською Національною Револю
цією. Тому саме ліквідацію зовнішніх форм УАПЦеркви в двадцяті йтрид
цяті роки безбожні большевики проводили як нищення духу самостійности
народу.
Ось уже впродовж півстоліття Церква і релігія в Україні зазнають не-
чуваних переслідувань. Безбожний окупант намагається викоренити всяку
релігію, щоб зробити з народу безобличну масу, нездібну піднестися духовно
понад матеріяльні потреби людини. Намагається вирвати саму думку про
самобутність українського народу йнезалежність його св. Православної Церк
ви, в першу чергу для того, щоб позбавити наш народ організованої форми
національного церковного життя. Та, не зважаючи на все, не вдалося йому
йдосі вирвати з душі народу нашого прагнення і пориву до надземних вар
тостей. Не зважаючи на найтяжчі переслідування, не зважаючи на заборону
релігійного виховання молоді, віра в Бога в народі живе, про що свідчать
заповнені вірними храми, наявність священичих покликань, хрищення бать
ками своїх дітей, бажання освятити подружнє життя в мурах Христової
Церкви.
Бачачи це, безбожний режим толерує там і тут нечисленні вже Божі
храми, дозволяє на відправи в них. Але йтут він намагається укласти ці
вияви церковного життя в рами своєї колоніяльної політики, під зверхністю
чужої нам Московської патріярхії, в системі Російської Церкви, під нагля
дом поставленого Москвою екзарха, якому присвоєно титул „митрополита
Київського”, щоб цим титулом вирвати з пам’яті українського народу саму
згадку про самостійність і славне минуле в лоні Вселенської Православної
Церкви Київської Митрополії, заіснування якої благовістив св. Апостол Анд
рій Первозваний, а фундаменти під мури якої поклав наш Святий і Великий
Князь Володимир.
Цей московський екзарх, що нагадує колишніх царських воєвід в Укра
їні, не є виразником волі українського народу і його св. Церкви, яку народ
змушений тепер берегти в своєму найпевнішому сховку, — в душі й серці.
Бережіть же, наші дорогі йулюблені, її йдалі, будьте суверенні духом та
вдивляйтесь у майбутній образ відродженої з руїн національної йвповні не
залежної Української Православної Церкви, яка в минулому здобула для себе
повне право бути в лоні Вселенської Православної Церкви рівною в гідності
і правах з патріярхіями йіншими автокефальними Церквами Сходу.