Basic HTML Version
Святослав Караванський
ральної частини Европи знову таки
національні поети, а беручи ширше
— працівники культури, вірні своїм
народам. Підготовляють ті, які від
чувають тисячоліття за своїми пле
чима, для яких нічого не означає от
руйний чад ні „всесвітнього” кафкі-
янства, ні отруйний чад „комунізму”.
До національних революцій без сум
ніву дійде (як дійшло до малоймо
вірного, наприклад, в Україні — до
створення УПА, що за совєтськими
даними діяла з 1942 до 1952 року
включно). Автор мав нагоду огляну
ти кілька образотворчих виставок з
Польщі, Югославії, ЧССР, також
кілька полотен молодих мистців з
Румунії. Там з мікроскопом важко
знайти сліди вимаганого комуністич
ними партіями „соціялістичного ре
алізму”, і чим більше національних
рис — тим цікавіші полотна, бо роз
повідають вони не про абстрактну
людину взагалі, а про конкретний на
род.
Все йде вперед, та ще йяк стрім
ко! Африка покрилась десятками не
залежних держав. Гордий Альбіон
завернув свої імперські кораблі до
власного острова на краю Европи.
Франція, після коротких спроб спро-
тиву, поспішно позбулася своїх ко=
лоній. Це в політиці. А в мистецтві
— у вільному світі дедалі більше
мистців покидають абсурдну „без
предметність”, дедалі більше компо
зиторів відкидають атональну како
фонію. Варто зазначити, що йвідо
мий молодий челіст Доріян Рудниць-
кий із своїм „Рок-ен-Ролл” Ансамб
лем пішов шляхом поєднання наймо-
дерніших ритмів американської му
зики з клясичним неперевершеним
Бахом.
У національній проекції: не „світо
вийпонадуряд”, навіть не організую
ча ОН, що постала на місці покійної
і такої ж безнадійної „понадустано
ви”, якою була в Женеві Ліґа Націй,
— а національні вільні держави, що
найкраще забезпечують людині роз
виток. Навіть у вільній Бельгії ва-
льонці домагаються своїх національ
них прав, у Еспанії — баски, в Анг
лії — частина ірляндського народу,
в імперському утворі Нігерії — висо-
корозвинений народ убу із власною
державою Біяфрою і т.д. Що ж гово
рити про поневолені народи йнації,
багато з-поміж яких значно старші
історично, ніж їх поневолювач: Гру
зія була незалежною державою в ча
сах, коли над ще невиразними північ
ними угро-фінськими племенами з
майбутній Московщині свистав мон
гольський батіг...
Мистці, творці йносії культури по
неволених ще народів стоять у пер
ших лавах тих, яким призначено або
носити чужі „ордени”-бляшки, або ж
каратись по тюрмах чи бути переслі
дуваними „на волі в неволі”. Одна
поетка в Білорусі в 1969 р. так висло
вилась про рідну мову — один із ан-
тимосковських фронтів боротьби:
Та лише на моїй, білоруській —
Може мови чужої навчуся,
Щоб сусідам сказати привіт,
Оспіваю і долю, і світ.
Моя мова — це серце матусі,
Моя мова — це дужий прибій;
Може йя на чужій засміюся,
Та заплачу — лише на своїй.
Інший молодий сучасник білорусь
кий поет у поезії з 1968 р. писав, не