Basic HTML Version
Т. СОКИРНА
ЦЕ БУВ ЛИШ СОН. . .
Іду я знову, як колись,
сама-одна
.
.
.
Не відгуваю самотини,
Так любо, затишно мені,
Так легко на душі, і світло радости
Усю мене проймає!
Гілля дубів, мов руки, простягліїся
—
В обійми клиге запашні.
Усе, усе в мені співає,
Прозора пісня розриває
склепіння неба і летить
Пташиним льотом попід хмари,
—
А ліс мені вторить.
Ступаю босоніж по гепгику м'якому.
А материнок пахощі! П'янію!
Радісно п'янію від пахощів лісних.
Безсмертники виблискують промінням золотим,
А де-не-де, мов гароділ,
дзвіногків головки.
Виходжу з лісу, на горбку
Ось дуб засохлий велигіє
в безсмертності своїй.
На нім гніздо, немов король на троні,
Горделиво лелека там стоїть.
А білогки пустують в перегонах
В полетах по смереках запашних.
Довкола
—
ні душі.. .
Виходжу в поле.
0, Боже! Сперло подих від краси!
Рікою золотою хвилюються лани,
Розкрились маки,
Вогнем гервоним променіють
у золоті ріки,
А волошки змагаються перемогти усіх в красі,
—
Блакиттю зірогок спалахують вони.
Чи є на світі де країна,
Що в цій божественній красі
Могла б зрівнятися з Тобою,
Моя кохана, нене ти моя,
Моя гарівна Україно?!
Я далі, далі поспішаю,
уже біжу, бо гую
—
Хлюпогуть хвилі кришталеві.
Тривога радісна мене проймає,
Збігаю з кругі і
—
Дніпро!
Схилились верби над водою,
99