Basic HTML Version
/
говник там прив'язаний стоїть.
Здалека пісня наростає:
„Болить воно та й журиться, що вернеться весна,
А молодість не вернеться, не вернеться вона".
..
—
це з гужини, це хтось ридає,
Та байдужісінько мені!
О, я не плагу за весною,
Що вже „не вернеться вона",
—
В мені весна, і кров буяє,
Я жмолода! На мене світ гекає,
І все моє: і ліс, і гори, і Дніпро!
Я гую наяву, як хтось мене вмовляє:
—
„Іди, іди до нас,
—
це хвилі ніжно хлюпотять,
—
Ми заколишем й понесем" ...
Ще мить
—
і я в воді.
Пливу
—
Нема журби, нема нігого,
Лиш я і світ цей гарівний!
Плила б я так не знати доки,
Плила б до вегора, коли
Над кругею вогонь порозкладають
Дівгата й хлопці зі села,
І знову пісню заведуть
лелітну і прозору,
Що їй нема кінця.
На крилах пісні й я полину
і океан перелегу!
Прокидуюсь ...
Упало слово
—
ОКЕАН ...
Збудило й дійсність пригадало.
На гужині... на
гужині...
Повільно, тяжко зникає мрія,
Холодна дійсність заступає
—
Це був лиш сон.
Лиш сон про те,
Що так давно-давно минуло,
Що майже неймовірно повірити,
Чи й взагалі було.
А може ...
може й не було?
Не знаю я .
..
Слабіє голова, тривожно б'ється серце,
І гужости холодний подих огортає.
Було?
—
Ні, ліпше не питайте!
Це був лиш сон,
Прекрасний, гарівний,
Та лише сон,
Що вже не в силах напоїти
Душі спрагнілої в гужині
і порожнегу заповнити,
А. молодому дереву, що вирване без жалю
із рідної землі,
Вернуть життя
—
дарма,
дарма...