Basic HTML Version
іміґрації в Америці. Крім того, цікава
інформації про Америку присилав до
„Діла" наш безплатний кореспондент
д-р Семен Демидчук. Словом, життя
між ровесниками, себто мною і „Сво
бодою" укладалось добре. Ніяких не
порозумінь між нами не було.
Прийшов 1930-ий рік, рік важкий
і повний дуже складних та прикрих
переживань у Галичині. В серпні я
виїхав як делегат УНДО на „Конгрес
національностей" у Женеві. По до
розі я затримався у Відні. Тут знай
шов мене пок. д-р Володимир Зало-
зецький і передав запрошення від
пок. Вячеслава Липинського, щоб я
його відвідав. Я був знайомий із твор
цем у к р а ї нського клясократичного
консерватизму та питомого українсь
кого монархізму (гетьманат) із пере-
писки. Запрошення я прийняв і по
їхав залізницею до Каринтії. Висів я
на залізничій стації Бадеґґ. Там че
кав на мене від В. Липинського п.
Цюрупайлович. Погода була гарна
і ми пішли лугами аж до віллі В. Ли
пинського.
Перед домом зустрів мене господар.
Він виглядав дуже поважно, але хо
ровито. Хата була простора. На по
версі була спальня і робітня Липинсь
кого. На партері ладні кімнати, дуже
просто, але з великим смаком влаш
товані. ГЬслодинею була старша нім
ка, а пан Цюропайлович вів госпо
дарство і курячу фарму, прибуток з
якої ішов на утримання цілої хати.
Після обіду пішли розмови на різні,
актуальні теми. Між іншим, пок. Ли-
пинеький сказав, що він ошукався,
вибравши це місце на свій постійний
осідок. Це тому, що за лісками і горб
ками по другому боці були виноград
ники, а це для його здоров'я не добре.
Але пропало. Далі поплила розмова
на різні політичні теми як з минуло
го, так і з сучасного. Покійний роз
казував мені дещо про д-ра Дмитра
Донцова, далеко більше про д-ра Ст.
Томашівського і д-ра Осипа Назару-
ка, а найбільше про гетьмана Павла
Скоропадського, Вільгельма Габсбур-
ґа (Василя Вишиваного). Розмова за
тягнулась на довго. Я мусів перено
чувати. На другий день ранком В.
Липинський вручив мені чорновик
важливої статті і просив його прочи
тати та сказати йому, чи я таку стат
тю опублікую в „Ділі". Я чорновик
перечитав і заявив, що статтю опублі
кую, але прошу її дещо стемперува-
ти, бо чим вона буде спокійніша, тим
сильніше враження зробить. Пок. В.
Липинський відповів, що признає ме
ні рацію. Запитав, коли я вернусь до
Львова. Я заповів, що не скоріше, як
у перших днях вересня. Коло третьо
го вересня я повинен був цю статтю
дістати.
Того дня прискорено обід, бо я му
сів вчасно виїхати, щоб не втратити
поїзду до Відня. Ми дуже зворушливо
розпрощалися.
Вернувшись до Відня пізнім вечо
ром, я таки зараз виїхав до Женеви
на конгрес національних меншин.
Там була велика вустріч. З Парижу
приїхав д-р В. Панейко, з Америки
пок. Я. Макогін, з Буковини сенатор
д-р В. Залозецький (старший), а в
Женеві був тоді полк. Євген Коно-
валець.
Всі ми, у вільному від конгресу ча
сі зробили спільну прогулянку ко
раблем по озері до Льозанни. Було
багато балачок і дискусій. Був спіль
ний обід і спільна вечеря. На третій
день перед виїздом я відвідав полк.
Коновальця в його хаті. Пані Коно-
валець показала невеличке помеш
кання, яке винаймали вони з мебля
ми, з кухонною та столовою посудою
за 200 швайцарських франків місяч
но. Син полковника був тоді малим,
дуже гарним і добре вихованим
хлопчиком.
На конгресі я виголосив доволі ко
ротку, але гостру промову, яку голо
ва Конгресу, словінець д-р Вільфан,
двічі переривав.
На бальконах було багато публі
ки, а між нею полк. Коновалець і де
які польські журналісти. Головним
секретарем конгресу був тоді німець
д-р Амменде, який часто бував у
Львові і знав добре складну українсь
ку національну проблематику.
Вернувся я до Львова 1-го вересня
1930-го року. Тут було невесело. Вже
горіли панські стирти по польських
фільварках. Цю акцію проводили
„юні" націоналісти. Реакцією на те
26