Basic HTML Version
у нас сонце. За третім разом я поду
мала, що тут щось не так. Не те щоб
мої куми неправду казали, а просто
вони вже так закліматизувалися, що
й дощу не помічають. Адже ескімо
сам на Алясці сніг теплий. Коли я
втретє втрапила на дощ, куми згоди
лися, що погода паскудненька.
Отож, в'їжджали ми в затьмарене
місто, і під стукіт коліс, під тихе ша
мотіння дощових крапель, почався у
мене вірш про Міннеаполіс:
Мокрозелений Міннеаполіс,
Де між озер дощі розплакались .. .
А на пероні чекала на нас соняш-
но-усміхнена кума.
Хрещениця Галя ще спала, і ніяк
її не можна було добудитися. Поба
чивши на подушці новеньку усміхне
ну ляльку, вона подумала, що це їй
приснилось, і знову заплющила оч
ка.
Опівдні я відвідала проф. Ґранов-
ського. Він вибіг назустріч з парасо-
лею і, прикриваючи мене від дощу,
провів до своєї хати. Його дружина,
маєстатично-імпозантна пані Айрін,
заставляла столи вишуканими стра
вами, що з них найцікавішою був ди
кий риж. При цьому господиня роз
повіла, що тільки індіяни мають пра
во збирати цей риж, що росте дико
над річками. Я зробила комплімент
господині за дуже гарно укладену
китицю квітів на столі.
— Це мій чоловік, — скромно від
повіла пані Айрін.
Так, „многоҐрановський" госпо
дар — біолог і ботанік, і квіти вхо
дять у засяг його інтересів. Як і в
професора Мандрики, всі лутки тут
заставлені африканськими фіялками
От тільки шкода, що дощ досить р
Я
с-
но поливав, і ми не могли вийти в са
док, щоб поглянути на деякі цікаві
спеції. Зате я тут одержала відповідь
на одну проблему, що давно мене му
чила і може ще декого з читачів му
чить. Я здавна мріяла дістати чорні
порічки, з яких у нас варили варен
ня, що його дуже любив мій тато. По
річкове листя клали в квашені огір
ки, сушили на чай, робили з нього
шипучку, з одною (обов'язково тіль
ки одною!) родзинкою в кожній
пляшці, а також ще один напиток із
неймовірною назвою ,,контра-бас".
Перелистала всі каталоги — ніде та
кої рослини не водиться. Але в Кана
ді вона є. Отож, як я їхала до Кана
ди, то заплянувала десь купити і при
везти кущ порічок. А потім, у вихорі
подій і зустрічей, абсолютно про це
забула. А тут якраз зайшла мова про
ягоди, і я спитала проф. Ґрановсько-
го, чому в Америці не можна діста
ти порічок.
— Бо вони тут не дозволені.
—• Чому? —запитала я.
Професор пояснив: чорні порічки
—• це розплідник для паразитів, що
знищують дорогоцінні білі сосни.
Тепер мені ясно, і хоч я таки дуже
люблю порічки, доведеться забути
про шипучку і „контра-бас".
Літературний вечір закінчився бі
ля десятої години. Поїзд відходив об
одинадцятій. Слухачі ставили питан
ня і висловлювали побажання. Якби
поїзд відійшов вчасно, я б зосталася
в Міннеаполісі. Але він на мене тро
хи почекав, і десь по одинадцятій я
щасливо від'їхала.
1Я6