Basic HTML Version
А де це та Україна ?
Мені свербів язик сказати, що в
Африці але я боялась, що він прий
ме це за правду, і тому сказала інак
ше:
— Якщо шеф белфастської таємної
поліції справді не знає, де Україна,
то йому треба іти не на димісію, а в
народну школу.
Ірляндець зніяковів, почав зводити
розмову на вужчу стежку, а тоді зая
вив, що в його славнім місті Белфа
сті таки є багато українців, і всі во
ни — надзвичайно вродливі, гарні,
розумні й зарадні, вже свої підпри
ємства мають. Дай то, Боже!
В дорозі ірляндський „бані" почу
вався, як риба в воді. Нічого йому не
муляло, не заваджало і не докучало.
Він залицявся до всіх пань у нашім
вагоні. Я була начебто його постій
ною симпатією, але як тільки він по
мічав, що його розмови вже заколи
сують мене на сон, то кидався в ін
ший бік і брався розважати своїми
байками якусь нову пасію. Особливо
йому вподобалась одна гарно вбра
на білява канадійка з Саскатуну. Як
тільки він її побачив, то вже занедбав
усіх інших пань, закурив велику си
гару і сів на її канапу. Розмова ввесь
час крутилась навколо канадійського
та ірляндського акценту, і часом во
ни мене кликали за арбітра. Ірлян
дець удавав, що не може вимовити
слів „Саскатун" і „Саскачеван". На
решті, вранці поїзд спинився в Сас-
катуні, „бані" ґалянтно виніс кана-
дійці її валізу і провів з поїзду. Ко
ли він повернувся, вся його увага
знову була присвячена мені, і він за
інтриговано утаємничив мене:
— Що то значить, коли людина
працювала в таємній поліції! На її
пальці завважив я білу смужку: вона
зняла обручку!
Соняшна Алберта.
За Саскатуном пішли горби вихи-
лясом. І погода пішла також вихиля-
сом. Як загримить, як заблискає!
Хмари сизо-сині, важкі-важкі, от-от
на землю впадуть . . . І падають —
важким, болючим дощем. .. Тікає
бідолашний пастушок, розіп'явши
свитину над головою. А поперед
ньо
го панічно біжить худібка, штовхаю-
І
Авторка репортажу Ганна Черінь
(перша зліва) із донькою Інною та
редакторками журналу „Ж
іночий
Світ" пп. Марійкою Климкгв і Сте-
фанією Бубнюк у Вінніпеґу.
чися боками. А наш поїзд теж реве,
як злякана корова, і чимдуж тікає від
дощу. І втік. Сизо-синя пелена поза
ду, а попереду тільки сіро, але не
страшно. Навіть промінь десь далеко
продирається крізь хмару. їдемо ту
ди, до світла соняшного! Так ось во
на, Алберта! Ті степи, де ще є про
стір людському серцю і уяві, де при
рода небагата, навіть бідна, навіть
миршава, але ці безкраї простори без
будівель, без людей, дають людині
почуття свободи і розмаху, і не Див
но, що знаходяться люди, які, поба
чивши багато див на світі, зупиня
ються саме тут. Зокрема, багато тут
українців, і то українців спеціяльних,
сміливих і витривалих, що тут піо-
нерили, а коли не вони, то їхні бать
ки або діти. В кожнім разі, вони —
господарі цього краю. Алберта — це
український чорноземний край. І я
міцно полюбила і край цей, і його
гордих мешканців.
Яке тут чисте повітря! Отже, наф
та тут на кожнім кроці, а в повітрі її
не чути. Кожен день сліпуче сонце
золотить неозорий степ, наллятий ба
дьорим, цілющим повітрям. Кожного
дня добра погода, саме досить тепла,
а як зайдеш у тінь — то й светер би
згодився. Небо безмежно блакитне, а
на ньому рельєфні хмари. Свіжа зе-
115