Basic HTML Version
труни. Кума снувала гарячкові пля-
ни, як то буває завжди на новосіллі,
розказувала, як вона одну кімнату
зробить українським музеєм, як своє
му чоловікові-дириґентові, нарешті,
музичний кабінет улаштує . . . Не зчу-
лися — пора мені в дорогу.
— Ну, кумо, — вирішила Оксана,
— так воно вам не обійдеться. Наша
всезнаюча і всемогутня жіноча орга
нізація вже розвідала, що ви в місті,
отож, як будете їхати через Міннеа-
поліс назад, ми вас ізсадимо. А щоб
певніше було, що так станеться, то я
вам свою валізу позичу, а ви мені,
назад їдучи, віддасте. Бо ж у вас ва
лізи тріснуть, якщо трохи не розван
тажите, та й книжки так зв'язаними
везти не можна, бо мито на кордоні
заплатите.
Я казала, що ні, назад додому по
спішатиму, валізу таки віддам, але
зі станції не поїду.
— От побачите, що ми вас ізсади
мо, — рішуче відповіла Оксана.
Ірландський лицар.
Треба ж було нам прийти на стан
цію трохи раніше! Лишенько! Поїзд
увесь заповнений; як коло когось і
є місце, то всі вже такі барикади по
робили, щоб ніхто до них не присів:
той розлігся на обидва крісла, той
свою валізу там поставив або череви
ки, інший же просто гляне на тебе,
ніби промовляє ,,Ану, тільки сядь!"
Я, з свого боку, теж розсердилась, а
тому, що не знала, на кого чи на що
сердитись, то сердилася ще більше.
Сіла до того, що не різав поглядом,
а дочку примостила за собою, біля
якогось іншого пана. Обидва були
старі, сиволисі й поважні. Мій сусід
поміг поставити валізи на горішню
полицю і ледве не впав від несподі
ванки: маленька на розмір валізка
через книжки була камінно-важкою і
не одного ґалянтного лицаря в доро
зі дуже прикро розчарувала.
Поїзд рушив. Подорожні почали
вмощуватися на ніч, і якби ми з Ін-
ною сиділи разом, то й собі скрутили
ся б у плетеник, а з чужими людьми,
та ще й з мужчинами, доведеться так
цілу ніч, як палиця, простирчати. На
дійшов кондуктор. Без жадної надії
я запитала, чи не можна було б зро
бити так, щоб ми з дочкою опинили
ся поруч.
— А ось спробуємо, - - лагідно ска
зав кондуктор. — Пане, — звернувся
він до мого сусіда, — чи не пересі
ли б ви ?
— Добре, — досить мирно згодив
ся той, і за хвилину ми вже сиділи з
дочкою разом, безмежно щасливі і
випробовували, як би то нам най
зручніше вмоститися. Пригадували
як то робила наша кицька Жажа.
Незабаром і поснули.
На ранок познайомилися з наши
ми сусідами. Мене дивує, чому вони
самі не запропонували помінятися
місцями? Лишилися б у наших згад
ках джентлменами, а так — що то за
джентлмени, що їм наказувати тре
ба! В кожнім випадку, вони були не
злі. Один виявився ірляндцем із Бел
фасту, а другий — українцем із Ши-
каґа. Тільки як я його пробувала
спитати, чи знає він.того чи іншого,
то він нікого не пригадував. Я, прав
да, називала більш-менш відомих
громадських діячів, але мій сусід пев
но був з іншої породи. Він зійшов пе
ред Вінніпегом, і ми з ним більш не
бачилися. Зате ірляндський сусід був
не абихто. Це був шеф ірляндської
таємної поліції міста Белфасту, що
саме тепер пішов на димісію і вирі
шив відсвяткувати цю подію подо
рожжю навколо світу. Тепер він був
саме посередині маршруту, ввесь час
вичислював мені кілометри і міста,
підраховував, скільки годин він у по
тязі проспав, скільки грошей витра
тив. До речі, подорож його коштува
ла неймовірно мало. Хоч він і був
ірляндець, але по-шотляндськи ощад
ний. Він вибирав найдешевшу і най
ефективнішу їжу і не гребував, коли
я йому запропонувала одну з приго
тованих кумою Оксаною канапок.
Мене він нічим не пробував частува
ти, крім своїх оповідань. Раз-у-раз
він виймав фотографії, газетні виріз
ки з світлинами, різні відзнаки та до
кументи і доводив, хоч я й не спере
чалась, що він — дуже важлива осо
ба. Нарешті, він запитався, хто я та
ка.
— Я — українка і мати цієї дівчин-
KB.
щ