Basic HTML Version
Що ж це за бабуся ? У Т- Шевченка
кожне слово має своє значення, він
н
е кидає слова на вітер: у нього тут
в
образі бабусі уосіблено ту давню
неподілену Україну, чи, як ми тепер
кажемо, соборну Україну, що її почав
був будувати Богдан Хмельницький
і що була такою до Переяславської
угоди. Сумна була її доля: згинула
вона в хаті, що з неї Москва зірвала
верх — власний уряд — і навіть по
ховати її не було кому, і вона так і
зотліла в тій безверхій хаті.
Третя душа — це образ нової, „ма
лоросійської" України, що народила
ся по скасуванні гетьманщини, по збу
ренні Січі Запорізької, - - України ча
сів цариці Катерини II, що тому й
представляється немовлятком:
Мене мати, ще сповиту,
На руках носила,
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові,
А ми з матір'ю сиділи
На горі, в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької
ІІа той час боліло?
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала,
І ґалеру золотую
Мені показала,
Мов будинок; а в ґалері
Князі і всі сили,
Воєводи, а між ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась - -
Та й духу не стало!
И мати вмерли. В одній ямі
Обох поховали.
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарства
И досі не пускають...
Отже, великий гріх була та усміш
ка, бо та цариця, що їй усміхнулася
дитина, була - - за словами Шевчен
ка — ,,лютий ворог України, голод
на вовчиця. . ." І від того великого грі
ха і мати - Україна вмерла. Не треба
було „сповитої" забавляти, вказуючи
на розкоші „лютого ворога". І зно
ву таки несвідомости ваги історичних
подій на Україні, за Катерини II, не
виправдує Шевченко;
Во так сказав Петрові
(себто апостолові Петру,
що стереже двері раю) Бог:
Тоді (себто ті три душі)
в рай ми повпускаєм,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа Великий Льох...
Отоді то вже люди зрозуміють, до
чого довела їх їхня несвідомість, і
віднайдуть нарешті сили, щоб прогна
ти тих, хто в них усе забирає та гра
бує. Отоді вже й тим трьом душам
простяться їхні тяжкі гріхи.
ВИ НЕ ЗАБУЛИ . . .
Написав Василь Онуфрієнко
Ви не забули, як пахнуть весною
бруньками
Верби над ставом, як місячна ніч
припливає?..
Спогад торкає вам серце неначе
руками?
Туга приходить і наче туманом
вкриває?..
Біль цей солодкий
—
не бійтеся
біль цей недаром,
Він незнайомий новому між нас
поколінню.
Буде він гріти нас світлим,
негаснучим
жаром
І прохолоджувать тихою,, свіжою
тінню.
Час хай іде!.. Не страшний він,
швидкий і
невпинний.
Серця не зробить він темним,
холодним і грубим.
Верби над ставом примаряться,
крик
журавлиний...
Значить, ми землю покинуту
любим,
і любим, і любим.
Австралія, 1962
103