Basic HTML Version
Радісні й задоволені, бо верталися
„давні добрі часи", вони бажали йому
здоров'я й заохочували до веселої
гульні. І тато піддався загальним ве
селощам, пив, співав, навіть танцю
вав, бентежачи особливим настроєм
нашу маму. І тоді пригадав собі, гля
нувши на годинника:
— А може б так одну пульку?
Саме доходила на стінному годин
нику перша година по півночі. Тато
підвівся з фотеля і вийшов до свого
кабінету за колодою карт. Вже стоя
чи в дверях з картами в руках, усміх
нувся і підморгнув гостям:
—• Ну й що ж? Пожартував мій . . .
— захитався і впав на порозі.
В місті, на ратушевій вежі вибило
дванадцяту. А наші годинники пере
сунула мама на годину вперед . . .
Власник американських цигарок
почастував усіх і замовк. Мовчали й
всі присутні. Вони, хоч і були задово
лені оповіданням старого, в душі не
вірили в правдивість тієї події. Лише
з зовсім темного кута, близько відхи
лених дверей підвів молодий чоловік
своє обличчя під світло електричної
жарівки й добув голосу:
— Так ця історія трапилась в Ве
ликих Очах? Дивно, дивно . . .
—• Чого ви дивуєтесь? — звернувся
господар до молодого чоловіка в тем
ному куті.
— А ось в тих же Великих Очах
певно п'ятдесят років пізніше теж
приснився віщий сон одній людині. . .
— Що ви сказали? У Великих
Очах? На що ви натякаєте, мій пане?
Тоді молодий чоловік почав свою
історію, що її слухачі прийняли трохи
насторожено. Він розказував про по
дії відомі, про часи свіжі й близькі.
— В сорок п'ятому році до містеч
ка приїхав начальник НКВД і водно
час командир карного відділу на Ярос-
лавщину, товариш Козлов. Він жив у
будинку колишнього поміщика. В ве
ликому саді стояли автомашини, го
тові до виїзду. У кімнатах велися без
конечні допити й катування. П'яний
горілкою і людськими муками, Коз
лов використовував свою владу з не
людською жорстокістю. Для нього
не було відпочинку ні днем, ні ноча
ми. Та одної ночі знесилений кат по
валився на лежанку і йому приснився
сон. Нібито з лісу прийшов повста
нець, сів проти нього і запитав:
— Чи знаєш, товаришу Козлов, про
те, що твоя дружина не сьогодні-завт-
ра помре ? У неї туберкульоза. ..
Кинь усе й їдь попрощатися з нею!
— Попрощатися? Чого? У мене тут
набереться баб скільки захочу! —
здивувався Козлов. — А ти хто такий,
що мені про бабу говориш?
— їдь, кажу, тобі, а то сам до праз-
ника не доживеш. .. — і повстанець
наставив пістолю.
Козлов прокинувся кленучи. І то
го ж дня заступив непевних людей
новими, що здавалися йому певними.
А проте, сон смішив його. Розказував
товаришам і реготався.
Йшов травень. Зближався травне
вий празник . . . Козлов очікував його
нетерпляче. За особливі заслуги йо
му натякали на орден. Здавалось, про
дивний сон забув. І раптом з центру
виклик — негайно явитися. Дивним
дивом викликали вночі під перше
травня. Трохи схвильований несподі
ванкою, вештався без діла по кімна
тах, не знаючи, до чого братись. Якісь
незнайомі почуття сповняли завтріш-
нього орденоносця. То чорна кітка
попалась під ноги, то не тим боком
одягнув сорочку. Вийшов у темний
сад і оглянувся.
— Битимуть, чи питиму горілку? —
не втримався. Закликав шофера й за
питав, чи машина в порядку. Шофер
був єдиною особою, до якої мав до
вір'я.
Виїхали з міста, переїхали недобрий
вибалок, минули місце розстрілів з
полегшенням і вже мали податись на
шосе, коли шофер повернувся до Коз
лова і пустив кулю в його низький
лоб . . .
— Неймовірне! — шамкнув госпо
дар, витираючи очі хустинкою.
— Хто це може знати? Ну й фан
тазія у вас!
— Це справжня подія, — тихо про
мовив молодий чоловік біля дверей.
— А де ж свідки цієї події? Що?
Молодий чоловік довго відкашлю
вався. Та слухачі не вгавали. Все до
магалися свідка на правдивість по
дії. Перекашлявши, трохи нетерпля
че, тихим голосом він кинув:
— Ось вам свідок. Цей шофер — я.
174