Basic HTML Version
На смерть не зважала. Що смерть бо для неї,
Коли у неволі укоханий край,
Тож юности теж не жаліла своєї,
Бо серце веліло: ,^ди, здобувай
Ту вольную волю для краю й народу!"
І Віра на поклик сумління пішла:
Любов полум'яну, і юність, і вроду
—
На волі жертовник усе понесла ...
Бережений псами московських ординців,
Як тяжко було переходить кордон ...
Але ж за Державу Нову українців
—
Була вона ладна на смерть, на полон.
До Центру Державного Віра ходила,
—
Вона ж зв'язкова щонайкраща була ...
Та сила ворожа повстанців розбила,
Недобитків
—
люта!
—
в полон узяла ...
На Ново-Дворянській в старім Сігеславг
Була там модерна „совєтська" тюрма,
І там, у підвалі, катюги криваві
Ті мордували разом з усіма ...
Наситивши вволю інстинкти звірягі,
Нахабністю, люттю ісповнені вщерть,
Незламних і гордих нащадків козаеих,
Усіх засудивши,
—
ведуть їх на смерть.
Та Віра Бабенко на дусі не впала,
Спокійна й бадьора, як завжди, була:
Вона не ридала й катів не благала ...
„Шалійте, шалійте ..." співать погала.
З погордою потім звернулася дзвінко
До ката, що огі хотів зав'язать:
—
„Не треба! Облиште! Та ж я
—
українка,
А ми, українці,
—
умієм вмирать!"
... Усіх розстріляли в ніг темну осінню,
У Балці Жандармській, над синім Дніпром .. .
І вітер бурхливий з тужним голосінням
Накрив їх, як мати, пухнатим крилом .. .