Basic HTML Version
Богдан Кравців
СІМНАДЦЯТОГО РОКУ
І знов — весна... Вже нарік двадцять літ
Минеться з часу, як весняним шумом
Невтишним гулом у серця хлоп'ячі
І в вікна шкільних заль в Народнім Домі
Прорвався так негадано, неждано
Світ березня сімнадцятого року.
Щось коїлось, творилося навколо:
По місті вихор п'яно бушував
І голови п'яніли гімназистам
Од вістей неймовірних, слів таємних
Про те, що діялось далеко там . . .
Котрогось дня ми ринули зі школи,
Мов рій бджолиний вулицями міста —
Навмань отак — без поклику й намови —
Туди, де Юр у небо упинався,
Де площа святоюрська хвилювала
Безмежним морем прапорів й голів.
П'яніші за весняне сонце й вітер
Лунали там слова про Україну,
Про волю славну, воскресення, зрив —
І ми із жовтосиніми стяжками
Ішли походом і „славу" кричали
І вперше... вперше замість „Ще не
вмерла"
Виводили, співали: „Вже воскресла!"
І з того дня ми ігор відцурались
І ґудзиків і марок поштових
Львів, 1936.
Далеких Конго, Джави чи Китаю —
І в скарбівню хлоп'ячу заховали,
Мов скарб найкращий, стяжку паперову
І з надписом „Воскресла Україна!"
П.
То згодом квітень радістю зайнявся,
Як дядько мій із Києва приїхав —
І з світлої столиці України.
Не визнати, словами не сказати,
Як розцвітали юні думи й серце
Від дядькових барвистих слів
Про дні захоплені, години с л а в и . . .
Як очі жевріли і милувались
Гостинцем любим — грішми України
И листівкою з Софією Святою,
Що їх мені він з Києва привіз.
І в школі між юначим товариством
Потому тільки й мова йшла про все те,
Що я дізнався в дні оті від дядька —
І всі побожно й заздро позирали
На той гостинець незвичайний дуже.
І з Києва привезений с амо г о . . .
І хоч не раз, не раз іще займався
Золотоверхий полум'ям пориву,
То в серці завжди сяйвом непогасним
Горять найперші ті скарби хлоп'ячі,
Що їх в дарунку молодості нашій
Отой бурхливий березень приніс!
- ф -
28