Basic HTML Version
ці грудні 1908 p., як вийшла брошу
ра — відбитка з європейської преси
про вбивство гнобителя та про бо
ротьбу наших земляків в Галичині.
З текстом брошури я був знайомий
під час коректури, і був певний, що
цензура сконфіскує. Ще вночі я пе
реніс до „Ради" 500 примірників бро
шури, з котрих, з наказу Євгена
Харламповича, згідно з законом, на
другий день рано заніс до цензури
п'ять примірників. Виходячи з ре
дакції, попросив Володимира Віталі
йовича переглянути брошуру та, з
моїм поворотом, сказати правду —
сконфіскують, чи ні. Повернувшись
від цензора, чую від Володимира Ві
талійовича: „Пропала робота!" — „А
тепер?" — питаю. — „А тепер тре
ба чекати поліції . . ."
Мерщій побіг я на Трьохсвятитель
ську до друкарні і забрав із шухля
док готові адреси, що наліплювалося
на „Раду", обгорнув кожну брошуру
газетним папером, поналіплював ад
реси і — вже готово, яких 400 при
мірників, до відсилки. А тут біда:
нема грошей на поштові значки!
Прийшов редактор Павловський та
й побачив купу брошур, уже запа
кованих:
— А це що, Пилипе?
— Хочу розіслати, поки поліція
не прийшла.
— Це — „Увесь світ в українській
справі"?
— Так, — кажу, — хочу розісла
ти, щоб не пропало!
Павловський покрутив головою та
й пішов собі до свого стола.
Надходить Королів, що тоді був
секретарем „Ради". Подивився на
стіжок брошур та й питає:
— Пилипе, а це що?
— До відсилки, — кажу.
— А редактор знає?
— Знає, — кажу.
Пішов Королів до Павловського.
Поговорили щось. Королів вертаєть
ся:
— Це ти, Пилипе, робиш на влас
ну руку.
— Та ніби так, але не маю гро
шей на пошту.
— А Євген Харлампович що ска
же?
— Та ж то пропаде, — відповідаю.
Підходить Вол. Віт. Самійленко та
й каже:
— Дайте йому 5-в рублів, нехай
несе, бо однаково поліція забере.
Королів дав в рублів, і я поніс
мерщій на пошту.
А на другий день рано уже при
став із поліцією прийшли та й за
брали те, що було в друкарні.
За кілька днів приїхав із Перемор
Євген Харл. Чикалевко та й дізнав
ся про все.
Закликав мене до кімнати редак
тора, зачинив двері та й каже:
— Пилипе! Як ти міг без дозволу
редактора, чи мого, розсилати бро
шуру?
— Та то ми з Василем Кіндрато
вичем урадили...
Закликав Євген Харлампович Ко
ролева, а той йому:
— Подумайте, Євгене Харлампо-
вичу, коли б Пилип не розіслав би
тих примірників, то навіть і ви, ви
давець, не знали б змісту тої бро
шури.
— Так, це правда, але Пилип під
водить нас під дурного хату, адже
я знаю, що він восени їздив десь аж
у Знам'янку по пашпорти і з редак
ції передав їх до РУП. А тут би по
ліція наскочила та й застала в ре
дакції пашпорти та печатки. Де б я
опинився?
А потім до мене:
— Ти, Пилипе, не можеш тут бути
з нами. Я для тебе маю службу в
Українському Клюбі, ось тут за Зо
лотими Воротами на Великій Воло-
димирській. У редакції я тебе боюся
тримати, а приходити можеш до на
шої братії, тільки не приводив з со
бою революціонерів на побачення,
та й у Клюбі стережись, щоб тебе
не накрили. . .
Шпиги почали заглядати і до
Клюбу, і мені вже не було місця в
Києві. В жовтні 1909 p., через Пру-
сію, я вже „крав" границю на Осін
нього Миколая. . ."
З наведених вище автобіографіч
них витягів з його двох листів видно,
яка це була цікава постать і як гли
боко сиділа в ньому любов до Бать-
ківщинн-України, коли й після по-
W