Basic HTML Version
тик, може сісти в один такий човник
і заїхати ним в таку лісову гущави
ну, де живуть тільки лісові мавки,
стукочуть дятелі й перегукуються
дикі голуби та ґотури, а для реалі
ста, яким буває кожний рибалка —
це міріяди рибної суміші всякої ве
личини і породи.
Мені не під силу було обходити
всього великого лісу, в якому всюди
повимощувані битим камінням доро
ги, але багато дечого я встиг таки
побачити. У цілому лісі, в різних
місцях, наливалися білою піною я-
блуньки й до сонця простягав свої
тендітні, рожеві бруньки бузок. З по
між зелені повисовували пестрі го
ловки лісові квіти й, заторкувані по
дувами вітру, вихитувались на різні
боки, неначе в безконечному хоро
воді . . .
Хочу відмітити, що тут весна на
два або й три тижні пізніша, як на
теплих долах і, поїхавши туди, мож
на пережити вдруге чарівність пов
ного розквітання. Також дивним мо
же декому видатися, звідкіля серед
лісів взялися яблуньки й бузок?
Отож всі колишні фармери, що жи
ли тут десятки років тому назад, ма
ли біля своїх хат чималі сади і так їх
залишили. З бузком — розказу
вали мені про цікаве його романтич
не минуле. Його садили молоді жін
ки довкруги хат, бо, за повір'ям —
запах бузку мав силу розніжнювати
чоловічі серця, які не були на самот
ності такі вразливі й спокусливі на
красу довкілля, як ніжні жіночі ду
ш і . . . Деякі з тих яблуньок погину
ли від старости, а деякі розрослися
знову до велетнів. Така сама доля
судилася й бузкові . . . Яблуньки, бу
зок і купи порозвалюваного каміння
це одинокі свідки того, що тут жили
колись перші колоністи-піонери. їх
ні поля заростають деревами й ча
гарником, і тільки камінні мури по
між ними пригадують колишні межі,
а назва „Чорч гілл" вказує, що ко
лись в цьому місці стояла каплиця.
Усе те об'єднав тепер у своєрідне
„князівство-хутір" Іван Бондаренко.
На запит — де він збуває яблука
— він відповів з незатаєною щирістю:
— Хто приїде сюди до мене в гостину
або на ловлю риб, той бере скільки
зможе, — а решту, продовжує сим
патичний хазяїн, роз'їдає „лісова че
лядь", тобто — птиці й звірята.
Колись, оповідав мені Бондаренко
— було у мене в пляні створити у
цих горах кусок батьківщини. По
чав з того, що, поруч волів, коней,
корів і птиці, розвів був і пасіку.
З усім повезло, тільки з бджолами
не вийшло, бо поналітали якісь пта
хи і геть бджоли перенищили. І
жаль який був. Бо ви знаєте, —
бджола в нас на Україні це ж сим
вол роботящости і її шанують і по-
своєму поважають.
— Думав з початку доробитися
трохи й вернути на Київщину. Але
ви знаєте — прийшла перша війна,
а там прийшли по ній такі „господа
рі", що, повернувши домів, можна бу
ло таки тим самим „прямим поїздом"
попасти в Сибір. Ото ж я залишився
й чекав на зміну. Чекаю ще й досі,
але вона не приходить. Зате літа
минають і проходять. Дещо, як ба
чите, зробив. Над одним із озер при
готував ЗО „льотів"(будівельних пар-
цель) і половину вже продав. Купу
ють довколишні люди, але з Ню Нор
ку чомусь у цей бік люди не тягнуть
ся, хоч воно від метрополії ледве
135 миль віддалі.
І дійсно. Коли тепер з перспективи
дивлюся на цю „Бондарівку", то во
на — ідеальне місце літом для того,
щоб скочити туди й половити рибу,
а в мисливський сезон застрелити ди
кого кота, лиса або оленя. На жаль,
я не мисливий і не рибалка. На ос
нові, однак, того, що встиг почути
й побачити — можу ствердити тіль
ки одне:
Для тих, хто вибирається літом
на рибу, ідеальний „готель" — це
запашне сіно в клуні Бондаренка, на
якому можна вигідно поспати, а для
мисливого у холодний сезон — фар-
мерська хата самітного козарлюги.
За одне можу ручити — що коли
хто попаде туди, не поїде „порож
няком" додому. Коли б хто забрів
туди, то, крім риби, подихає черствим
гірським повітрям, візьме зо два-три
коші яблук і познайомиться з симпа
тичним українським піонером - фар-
Ц2