Basic HTML Version
таделі Павла Полуботка. Розмова
- провадилась в такий спосіб:
— Ну, чого запираєшся, Іване Йо-
вичу, казав би правду, пішов би на
волю, — так говорив заступник нар
кома.
— Моя правда, добродію, вам не
потрібна, — відповідає кобзар.
— Чудний ви чоловік! В той час,
коли нас, большевиків, визнав увесь
світ, ви один не хочете визнати нас.
— Я не маю до вас злого наміру,
— одказує Кучугура.
— Заклейміть одверто своє мину
ле, ідіть з нами. Ми повернемо вам
волю, а ще може й славу.
— Спасибі. Не треба вашої ласки.
Ви мене, сліпого, вдруге осліпили,
невидющого ув'язнили. Одібрали най
дорожчий скарб, дорогу супутницю
мого життя — бандуру. Вирвали ду
шу. Замучили тіло. Виссали кров. I-
роди і супостати! Та Бог нехай буде
вам суддею. Всього з собою не забе
рете, а мені від вас нічого не треба.
Дайте мені спокійно вмерти: пере
станьте мучити мене ! . . .
„І замордований співець сконав
смертю мученика за волю України в
застінках харківського НКВД десь в
І.939 р. на 60-тому році свого життя.
А скільки творчих чарів заніс вели
кий мученик-кобзар у невідому мо
гилу!"
(О. проф. К. Данилевський. „Сла
ветний український кобзар Іван Ку
чугура - Кучеренко". Місячник „Ор
лик". Берхтесґаден-Струб. Березень-
Квітень. 1947. Ст. 10, 11).
Так закінчив своє життя той виз
начний сліпий бандурист. Як зараз
бачу його міцну, високу козацьку
постать, з довгими козацькими вуса
ми, що разом з підусниками робили
їх ще довшими. А перед очима стоїть
моя рідна Шарівка і спільний наш в
ній виступ на концерті, навесні 1917
року, та моя остання з ним зустріч.
Та досить . . .
Між іншим, в наведенім уривку з
тої вельми цінної статті сказано, що
Центральна Рада іменувала його ;,на-
ціональним артистом Української На
родної Республіки". Це не відповідає
правді. Але правдою є, що больше-
вицький уряд нагородив Кучеренка,
в часи большевицького залицяння до
українства, титулом „народного ар
тиста". На жаль, цей титул не вря
тував життя того визначного мистця
і патріота України.
Не в одного з читачів цих рядків
може постати питання: чим з'ясува
ти дивне на перший погляд явище,
що Москва, з одного боку, толерує
цілі капелі кобзарів, а з другого —
так жорстоко переслідує тих же коб
зарів й типовий кобзарський репер
туар, в якім, як правило, оспівують
ся наші рідні гетьмансько-козацькі
традиції?
Над цим питанням не раз думав і
автор цих рядків, але не прийшов до
остаточної відповіді. Вона прийшла
не з кобзарських кол, а від автора
вельми цінної книжки „Криваві сто
рінки з неписаних літописів" — вель-
мидостойного козака з Полтавщини
Левка Суслика, який не має нічого
спільного з кобзарством. Перебувши в
Україні майже до кінця 2-ої Світової
Війни, він на своїй шкірі пізнав со-
вєтське будівництво у всіх його ви
глядах. Тому і його думки про стан
кобзарства під московською окупа
цією заслуговують на довір'я і варті
якнайбільшої уваги.
В його листі до мене, висланім з
Англії 18 березня, 1956 року, був по
між іншим матеріалом й чималий
уступ, присвячений нашому муче
ницькому, але разом з тим і героїчно
му кобзарству, що серед жахливих
умов життя, а до того стало переслі
дуване або й винищуване — діяло
й далі діє, хоч вже здебільшого не
так на Україні, як в інших країнах,
що входять до складу большевицької
Московської Імперії.
„Маю ще, — пише Левко Суслик,
— чимало незафіксованих спостере
жень з підсовєтської дійсности. Для
Вас занотовую про розвиток кобзар
ського мистецтва під Совєтами. (Не
хай лист цей зберігається у Вашім
архіві).
„Поверхово дивлячись, видається,
що соввлада не то що переслідує,
навпаки, опікується кобзарським мис
тецтвом на Україні.
„Державним коштом утримується
Київська Капеля Бандуристів і в ба
гатьох обласних центрах невеликі —
120