Basic HTML Version
а з в і дси к о р а б л ем до Злучених Д е ржа в , так, що в Фі ляде льф ії був я
вже 17. б е р е з ня.
Кі лька рок ів побу ту на укра ї нськ ій земл і, та ще в мо л о д ому віці й
с еред молод і , з а л иши ли на мені певні сліди. Пе рше, на що всі з в ернули
ув а гу по мо їм по в оро ті — була моя укра ї нс ька мов а. Нав і ть д е х то на з
вав мене „ х в а л ь к ом" за те, що я не кал і чив укра ї нс ької мови р і зними
н ашими аме рик анс ь кими д о д а т к а ми! Ка з али, що хочу „ с т а рих вчити",
як то т р е ба г о в о р и т и!
Річ природна, що н а йб і л ьше пит али мене всюди про те, як жи л о ся
укр а ї нс ь кому н а р о д о ви під По л ьщею, а як під б о л ьше в и к ами, чи як є
з рел і г і єю у Сов є т ах. На ту останню тему, як і в з а г алі про те, як жи в у ть
люди під комун і с тичним р ежі мом, мав я в ик л ад д ля Лиц а р ів Колюмб а,
де ці спра ви виклик а ли в елике з ац і ка влення. Коли я г о в о р ив про те
жи т т я до нашої молод і , то ц і каве, що нераз т р а пл я л о с ь, що молоді
пит али, чи ввиду цеї небе з пе ки, яка г р о з и ть укр а ї нс ь кмоу н а р о д о ви в
Ев ропі з б о ку р і зних воро г і в, укра ї нські люди в стар ім к р аю т а к с амо в
не з г оді між с о б ою, як тут в Америц і. Та я радий, що пе р е конав неод-
ного, що жи т тя укра ї нц ів в с т а рому к р аю є в ідмінне в ід н ашо г о, та що
які не були б т ам р і зниці між укра ї нцями, нар ід д е ржи т ь ся н а з а г ал б о д-
ро й х а р а к т е рно й з по в ною п о с в я т ою б о р о ни ть с во го права. Ще д о д а
вав, що як не може б о р о т и сь ча сом пис ьмом, то вис к а з ує свої п о г л я ди
з наменитими жа р т а ми ( „ д ж о в к а м и " ), г л и б о к ими сво їм сенсом. Я їх
прив і з цілу купу; хлопці не р аз д о б ре насмі ялись, слухаючи їх.
Вернувши, не було б а г а то часу, щ о б „ з а а к л і ма т и з у в а т и с ь ", бо тре
б а було док і нчу в а ти бо г о с ло в с ь кі студі ї, які я пок і нчив д о року в Ка то
лиць к ім Ун і верситеті в Вашинг тон і. По висвяченню, що на с т упило 14.
січня 1942 року, влада при з н а чила мене п а р о х ом невеличкої г р ома ди.
До п е р ва тут я вповні пі знав, ск і льки мені п омо г ло те, що я був в
Зах і дн ій Укра їні. В п е ршу чергу я д о б ре ро з ум ів своїх парох і ян. Я не
т і льки міг р о з мо в л я ти з ними по ї хньому, але й дума т и, а тим с амим
с к о ро й ле г ко в і дчувати, ч о го вони б ажают ь. А тим самим л е кше було
п і ти їм на зустр і ч. Я т еж в і др а зу пі знав, що наші люди, що тут жи в у ть
дов г і літа, мають ц і лком п оми л к о в ий п о г л яд про с т арий край. Вони
д ум ають про р і дний край в т а кий спос і б, як вони йо го з нають сперед
яких ЗО рок і в. І то так, що не р аз т яжко їм нав і ть ви т олку в а т и, що т ой
їх р і дний край ц і лком змі нився, що там змі нився спос іб думання, що
зм і нилися жи т т є ві обс т авини, та що жи т тя п ішло вперед, не з в ажаючи
на гнет з б о ку окупант і в. Нав і ть є р і з ниця що д о сп і вжит тя між с в яще
ник ами. В стар ім кр аю, а це к ажу з с во го досв і ду, була велика щир і с ть
між с в яще ник ами. Вони с ходились р а з ом нав і ть у тих не б е з пе чних ча
сах, коли за самі такі сходини можна було д о б ре в і дпоку т у в а т и. З і й
шо вши с ь, обм і нюв а лись д умк ами і в з а їмно собі п ома г а л и; так, як це
було т еж і м іж св і тськими.
Маю вражі ння, що ма т е р і яльна с т орона не в і д г р ає в к р аю тої ролі,
щ о тут, де вона не р аз з а в ажує аж до т а ких ро зм і р і в, що рвут ь ся нераз