На Українському меморіяльному цвинтарі в Савт-Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі, я побачив надгробок Мусія і Килини Матулів, на плиті якого був викарбуваний вірш:
В чорнії ночі осінні
туга гаптує узір
небо хай сниться весіннє
в сяйві усміхнених зір
Петро Матула з Вашінґтону підтвердив, що його батько писав вірші, але не хотів, щоб його вважали поетом. Єдину збірку своїх поезій видав на схилі життя.
Мусій Матула народився 28 серпня 1899 року у Лисичій Балці, поблизу Катеринополя. Тепер це Черкаська область. Працював книговодом у своєму селі. У час Голодомору, у 1932 році, прийшли його арештувати, бо бракувало в’язнів до визначеного ліміту. М. Матула утік і опинився на Донбасі, у Краматорську. Там він працював на заводі книговодом і касиром до приходу німців у 1941 році. З відступом німців М. Матула з родиною, яка приєдналася до нього у 1934 році, подався на Захід. Спершу він опинився у Баварії, а у 1949 році переселився до США, де й помер на 92-му році життя 12 вересня 1991 року.
Любив поезію і поетів. Свою поезію почав писати уже в похилому віці. Друкувався у часописах „Нові Дні“, „Молода Україна“, „Свобода“, а у 1969 році видав книжечку своїх поезій „Над вечір“.
У поетичній творчості М. Матули були дві провідні теми – Україна і особисте, поетично осмислення життя. Перша тема сповнює його вірші високим патріотизмом, але переважно поет не досягає мистецької висоти у віршах „В день смерти Симона Петлюри“, „На смерть президента УHP бл. п. С. Витвицького“. Проте й у цих дещо декляративних віршах пролітають блискітки поетичного дару. Наприклад, тужливі рядки вірша „Україні“:
Україно моя!
Ти моє скрізь буття
наливаєш снагою.
Чи хоч раз ступлю я
ще за свого життя
на поріг твій ногою?
Значно більше таких блискіток у віршах-роздумах про життя, про близьких, коханих людей. Ось вірш „Молодість і старість“:
Мабуть, давно за цим звичаєм
Ген не за нашого буття
Ми радо дату зустрічаєм,
Що відтинає рік життя.
Так сум за радість ми сприймаєм,
Хоч відчуваєм навпаки.
Минулу мить ми не спіймаєм,
Як не спіймаємо й роки.
Гуляй же, юносте вродлива,
Тримай нев’янучий вінець.
І ти будь, старосте, щаслива
Поки твій блима каганець.
І справді, кожен день народження, сповнений вітань, побажань, квітів і подарунків, „відтинає рік життя“. Збагнути це легше у зрілому віці, коли:
Простує час, так рік за роком
В безодню пащі небуття,
Пливуть віки… та крок за кроком
Творець оновлює життя.
І так у вічній круговерті,
Не знать початку, ні кінця,
Життя змагається зі смертю
У таємничості вінця.
Дружині Килині присвячений вірш „В годину світання“, у якому лише сприйняттям пережитих страждань породжені рядки:
Сиріткою в полі зростала одна,
лиш степ їй нашіптував казки.
В годину світання не знала вона
тепла материнської ласки.
А мачуха-доля зрадлива була,
сльозою палила їй очі.
Та квітка, яріла, красою цвіла,
мов зіронька в темряві ночі.
Росою вмивалась, буяло стебло,
де вітри ішли на розмови,
О, скільки охочих ту квітку було
зірвати для втіхи й любови!
Вірш „Матері“ подарував читачам замальовку, яку легко відтворити в уяві:
Ти вже не вийдеш сина зустріти,
Постать Твоя не майне у вікні,
Може хоч клена похилені віти
Слово привіту прошепчуть мені.
Син поета Петро Матула народився теж у Лисичій Балці. Коли родина Матулів вирушила на Захід‚ хлопцеві було 15 років. Працювали на фабриці Крупа до кінця 1944 року. Потім опинилися в окупаційній зоні американців. У кінці 1949 року дістали дозвіл їхати до США. П. Матула на той час познайомився з українкою Олею Діберт. У 1953 році одружилися. У США П. Матула мив посуд у ресторані, мив автомобілі. Потім вступив до інженерного коледжу й 50 років працював інженером, зокрема 36 років – у дослідній лябораторії військово-морської фльоти. Він був серед ініціяторів встановлення пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському у Савт-Банд-Бруку, Ню-Джерзі.
О. Матула активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва св. Ольги при Українській православній церкві св. Андрія у Вашінґтоні. Вся благодійна діяльність сестрицтва спрямована на допомогу Україні.