Коли відзначали 30-річчя перемоги в Другій світовій війні, нас, молодших школярів, поставили живим ланцюгом для колони ветеранів, що рухалася центральною вулицею містечка. Все було дуже урочисто: нагороди на грудях сивочолих ветеранів, квіти, червоні прапори, пісні. Усе це прошило серце відчуттям значущості цього дня, справжнього народного свята. Звісно, ми тоді ще не знали абсолютно нічого про підступи сталінізму, про репресії, про братання з Гітлером, пакт Молотова-Рібентропа, спільну параду двох армій, багато чого іншого.
У перебудовний період, перед розпадом СРСР, я, уже молода журналістка, у рідному містечку 9 травня потрапила на ту ж центральну вулицю, де відбувались урочистості. Усе було як і 15 років тому. Але зовсім по-іншому сприймались колони ветеранів, промови‚ у яких не відчувалось ні болю, ні усвідомлення фактів по-новому відкритої історії, осмислення тієї лавини брехні, якою стільки років маскували справжні рани народу.
На початку 2000-их років, коли вже вийшов друком „Літопис УПА“, коли ми чули й записували для радіо розповіді борців за незалежність, коли люди почали усвідомлювати ролю, значення і втрати України у тій страшній війні, ми домовились про зустріч з одним із керівників обласного осередку тоді опозиційної партії, щоб розповісти про український рахунок у війні. На зустріч ніхто не прийшов. Портрети Сталіна і червоні прапори буквально заливали вулиці у день 9 травня ще кілька років тому.
І я вирішила для себе – 9 травня ніяких колон, ніякої ходи та публічних святкувань. Хібащо переглянути фотографії батька часів його військової служби. Під час війни він був контужений і поранений, уламок металу, який потрапив у кровоносну судину, тодішня хірургія не дістала. Через 30 років він таки порвав ту судину і я залишилася без батька.
Цього року телеканал „Інтер“ запропонував святковий концерт. Добре знайомі з дитинства пісні, уривки з популярних фільмів, усе було підготовлене і зрежисоване на найвищому рівні. І про бльокаду Ленінграда згадали, і про завод, який вивезли з російського Воронежа на Волгу, але причому тут Україна? Про трагедії нації, що рвуть душу, про даремні жертви, втрату сотень тисяч українців‚ яка відчувається й досі‚ – про це ні слова! Не сподобалося б це ветеранам, які були у залі? Але чи ж справжнім учасникам бойових дій‚ не колишнім функціонерам НКВД‚ правда могла не сподобатись? Замість української правди знову ця отруйна пишномовність, надрив у словах і піснях, єдина з яких була про Україну – „Пісня про Дніпро“ Марка Фрадкіна на слова Євгена Долматовського. До речі‚ заля відразу відповіла оплесками.
На святі не було жодної згадки про нинішню війну на сході України. Немає її, немає України. Облудна імперська пропаґанда триває.
Кіровоград