Рівно 150 років тому, 25 липня 1866 року, народився Модест Левицький, який увійшов в історію як талановитий лікар, що рятував людей від сухот, чуми, холери, в тому числі й Лесю Українку та Івана Франка від їхніх тілесних болів. Лікував цілительними травами. Водночас він не менш вправно лікував українську душу – словом зі своїх оповідань та романів. А ще достойно послужив українській державі при Симонові Петлюрі, виконуючи дипломатичну місію та займаючи міністерський пост.
За націоналістичні позиції при радянській владі М. Левицький не був належно пошанований. Його радше намагалися забути та зректися, ніж визнати. Але правда бере своє – наразі ім’я М. Левицького – лікаря, письменника, мовознавця, перекладача, педагога, громадського і політичного діяча, дипломата повертається і достойно вписується в історію.
10 років зі свого 66-річного життєвого шляху М. Левицький провів у Радивилові, що на Рівненщині, рятуючись від цензури та переслідування. Бо в столиці, де він був директором медичного училища, йому заборонили перебувати. Радивилів виявився крайньою точкою, на яку не поширювалося виселення. Далі – Австрійська імперія. Загалом М. Левицький із гіркотою сприйняв такий вирок, на який явно не заслуговував.
Народився М. Левицький в селі Вихилівка на Поділлі (тепер Хмельницької області). Для навчання обрав історико-філологічний факультет, де познайомився зі своєю обраницею Зінаїдою, яка хворіла на сухоти, і ця обставина впевнила його у тому, що за здоров’я, як і за щастя, потрібно боротися.
Пізніше, набувши медичні знання, М. Левицький присвятить цій місії усе своє життя. Він лікував люд від найтяжчих тодішніх недуг – холери, сухот, дизентерії. Його набуток став зарадою, зокрема, для Івана Франка та Лесі Українки. Загалом за своє життя він був знайомий з багатьма відомими українцями, в числі яких Борис Грінченко, Микола Лисенко, Михайло Грушевський, Іван Нечуй-Левицький, Дмитро Дорошенко.
Після Лютневої революції йому запропонували посаду головного санітарного лікаря залізниць України, а затим директора культурно-освітнього Міністерства шляхів УНР. У січні 1919 року він став радником Посольства України в Греції‚ а потім міністром здоров’я при уряді УНР (в екзилі) під проводом С. Петлюри. Однією з його заслуг було відкриття санаторію для вояків УНР.
Утім найвидатнішим М. Левицький став у літературі. Його твори при Україну видані у п’яти томах. Це оповідання, романи, дослідження з мовознавства, наукові праці з медицини. Вільно володіючи французькою, німецькою, польською, російською, латинською, грецькою мовами, їдишем, він здійснив й опублікував переклади багатьох творів закордонної літератури.
Світлій пам’яті про себе М. Левицький зобов’язаний старанням багатьох дослідників. З-поміж них талановитий письменник з Луцька Іван Корсак, який написав повість „Тиха правда Модеста Левицького“.
Загалом із Луцьком пов’язані й останні його роки, його останнє страждання й благословення. Через 30 років після його кончини, в 1960-их роках, в Луцьку‚ радянська влада заповзялася ліквідувати старовинне кладовище, на якому, власне, й знайшов вічний спочинок М. Левицький. Знаючи це, місцеві українські патріоти зуміли домомогтися перенесення праху письменника на інше кладовище – у Гаразджі. Відтак його прах спочиває саме там.
Рівне