Закарпатський письменник і драматург Олександр Гаврош‚ відомий також для читачів „Свободи“‚ збагатив українську публіцистику новою і гостро актуальною книжкою – „Закарпаття під прицілом“. Вона вміщує 71 есей‚ кожен з яких своїм фактичним матеріялом та ідейною спрямованістю є сильною зброєю у боротьбі за історичну українську правду Срібної Землі.
Цей чарівний куточок України все ще перебуває под прицілом ворожих сил, на перехресті антиукраїнських інтересів, у мінливих координатах світової геополітики. Українське Закарпаття стало маштабним полігоном, на якому випробовуються нові стратегії гібридної війни й тактики підриву національних основ: це місцевий сепаратизм в обгортці політичного русинства, експансія московського православ’я, що люто поборює все українське, це і мадярські реваншисти, що марять великою Угорщиною у кордонах до 1918 року.
Вже визначено покроковий сценарій розхитування в краї політичної стабільности: визнання русинів окремою нацією; референдум про федералізацію; автономія; проголошення незалежної „Подкарпатської Русі“ і „возз’єднання“ з Росією (кілька мадярських сіл Москва „подарує“ вірному союзникові – Будапештові).
Немало охочих виштовхнути Закарпаття з україноцентричних координат на політичний і духовний марґінес, створити на берегах Ужа, Тиси й Латориці такий собі анклав, „сіру зону“ національного безпам’ятства й манкуртства.
Про все це яскраво і переконливо пише О. Гаврош‚ мужньо і чесно висвічуючи тривожні тенденції, прямо вказуючи на замасковані загрози, зриваючи фальшиві маски з адептів усього антиукраїнського. Сповідь автора закликає нас до пильности: втратимо Закарпаття – загубимо Україну!
Хто тільки не тулився до нього, хто не прагнув одняти від матері-України цей найзахідніший форпост нашого національного духу – Срібну Землю! Зайди на століття облаштовувались у цьому благодатному краї, жорстокою, немилосердною рукою встановлювали свої порядки, гнобили місцевий люд, забороняли мову, віру, висміювали традиції, робили з народних героїв злочинців і рабівників. Де вони нині? А закарпатські русини-українці вистояли тисячу літ під різними окупаціями, бо всіма фібрами душі тягнулися-линули до української материзни, крізь тортури й знущання невпинно йшли у день нинішній, заперті в мадярський, чеський, румунський і совєтський льохи. Життєдайною пуповиною зв’язані з Галичиною й через неї – з Україною, закарпатці по крихтах і краплинах відновлювали сили і гартували невпокорений дух; відтяті високими горами, несли той же хрест, торували ту ж тернисту дорогу, що й велика Україна.
На Лівобережжі і Правобережжі лютували по черзі польська шляхта й московські опричники, випалювали все національне, нищили мову, церкву, плювали в душу народу, а тут, у цьому згорьованому краї, змінювались, мов у калейдоскопі, режими, що змагалися один з одним у жорстокости до місцевого населення. Валуєвський указ про заборону української мови на материку відгукнувся на Закарпатті смертельними указами угорського міністра Аппонія, якими де-юре запрагли одібрати у верховинців рідну мову. Банди Муравйова під Крутами несамовито шматували наші останні надії на державність, а тут, під Хустом, на Красному полі, озвірілі ґортіївці добивали січовиків – вірних синів Карпатської України.
І там, за Дністром та Дніпром, найперш нищили інтеліґенцію, духовних провідників нації, і тут, на берегах Ужу й Тиси, кований чобіт гримав у двері вчителя й лікаря, священика й гімназиста. Після розгрому Карпатської України у 1939 році мадяри без суду і слідства замучили і розстріляли тисячі національно свідомих українців Закарпаття, в основному інтеліґенцію. Ті, хто втік через гори в СРСР, знайшли „притулок“ у концтаборах – десятки тисяч біженців опинились там. Підраховано, що у 1939-1945 роках знищено понад 100 тис. закарпатців – сумний рядок у кривавий мартиролог мільйонних жертв нашого народу.
Під прапором українства консолідувались здорові сили у годину лиху й непевну. Повсюдно однаково небезпечно було називатись русином-українцем. На Закарпатті силоміць прищеплювалась мадярська свідомість через шпіц-рутени, змадяризовані школи і церкву. Давким зашморгом накидалась москвофільська опінія через антиукраїнські настрої тодішньої русофільської державної влади. Мадярськими пенґами та польськими злотими заманювали до політичного місцевого русинства – тільки, боронь, Боже, не до України! Не вийшло!
От що писав видатний поет Зореслав (він же священик Степан Сабол): „Української свідомости“ ніхто нам не накидав, ніхто не силував до українства, навпаки, чеська поліція та жандармерія били нас за нього й у в’язниці саджали, а чеська влада заборонювала називатись українцями, а все ж таки ми не здавались, а боролись і перемогли, бо українська свідомість була нам природна, органічна, рідна, вона нуртувала в нашій крові, наростала в 1930-х роках із дитячих сердець початкових школярів, жовтодзьобих пластунчат, із палкої душі підростаючої молоді, з самого єства генія українського народу“.
Ось тут – квінтесенція багатовікових устремлінь закарпатців, вівчарів з Гуцульщини, плотогонів з Бойківщини, рільників з Лемківщини, виноградарів з Мукачівщини…
Книжка „Закарпаття під прицілом“ матиме непроминальну присутність у нашому національному дискурсі, оскільки увібрала в себе великий масив розпорошеної й несистематизованої інформації, яку упродовж 20 творчих літ пропустив через гаряче серце патріота й високе сумління письменника і журналіста О. Гаврош. Власне так, десятиліттями й творяться знакові книги, щоб відтак століттями інтриґувати допитливого читача, історика, краєзнавця.
Львів
Олександер Масляник – письменник, редактор і видавець, Заслужений журналіст України, лавреат Міжнародних літературних премій ім. Ірини Вільде та ім. Володимира Винниченка, журналістської премії ім. В’ячеслава Чорновола, почесний громадянин закарпатського міста Рахова.