Basic HTML Version
159
Василь Стефаник.
Дорогеи
—Я йду, йду, мамо.
— Не йди, не йди, сину...
Пішов, бо стелилася перед його о-
чима ясна, далека дорога.
КождІ ворота минав, усі білі вікна.
Любив свою дорогу, не сходив з
не ї НІКОЛИ,
У днину вона була безконечна як
промінь сонця, а в ночі над нею всі зо
рі ночували.
Земля цвіла і квітами своїми смія
лася до нього. Він їх рвав і затикав у
свій буйний волос.
Кожда квітка кидала йому одну
перлу під ноги.
Очі його веселі, а чоло ясне, як
криничка при дорозі на полі.
Поки аж людий зустрінув.
Вбиті по коліна в землю, вони у
безтямній многости падали і здійма
лися.
Чорними долонями стирали піт з
чола І великими руками хапалися за
землю.
Втома валила їх, вони душили за
собою свої діти і ревіли з болю. Здій
малися і падали.
А ніч клала їх у сон, як камені,
одного коло одного.
Страшними лицями обернені до
неба, як морем голов проти моря зір.
Земля стогнала під ударом їх сер
дець, а вітер утік за гори.
Він читав ту пісню і велику пісню
бою на них.
З їх губ злизав слова, з чолів вичи
тав думки, а з серць виссав почування.
А як сонце родилося в крови і цілува
ло поміж довгі вії їх очі, то в його
серці породилася пісня.
Розспівалася в його душі як буря,,
розколисалася як мамине слово.
І стався сильний і гордий. Вітер на
гнув до нього всі квіти.
Ступав своєю дорогою далі.
Вона, як полотно, під ним угина
лася.
Минав усі ворота, білі вікна поми
нав.
І знов людий побачив.
Стояли лавою. Перед ними коло
систе море золота, поза ними діти в
холоді снопів.
Огонь їх пражив, зелізо плакало в
їх руках.
Полинялі пустарі небесні бездуш
но звисали над ними.
Всі в білих сорочках, як на Велик
день.
Але снопи пропадали з над дітий і
огонь вжирався в їх білі голови.
Вони вгризалися знов у жовті ла
ни.
Читав їх безнадію і їх несилу.
По їх чолах копалися рови один
коло одного. Губи їх засихали і білі
ли. Серця заходили жовчию.
І пісня його душі згіркла, як зі
гнила пшениця.
Очі його помутніли, а чоло його
подобало на скаламучену криничку
при дорозі.
Сила його і гордість упали на твер
ду догору.
Пішов своєю дорогою, як птах,
що своїх крил на собі не чує.
:
На свіжій ріллі під веселою дугою
; стояла його любов. Земля раділа з її
| білих слідів.
!
Як безсила дитина простяг до неї
руки.
— Ходи!
— Не можу, бо ти отрута!
Захитався, а як прожер свій засуд,
то поклав на чорну ріллю окрушки