Basic HTML Version
—
122
—
Борис Грінченко.
СМЕРТЬ ОТАМАНОВА.
і.
На ліжку твердому, на голій землі,
Вгорнувшись в козацьку кирею,
Лежав, головою на простім сідлі,
Отаман козацький і ждав, щоб прий-
[шли
Хвилини розлуки з землею.
2.
І подруга вірна край його була,
З життям при ній лекша розлука;
Багато походів вона відбула,
Багато голів з пліч могутніх стяла —
Важенна козацька шаблюка.
3.
Не раз же він плавав під Турка в чай-
[ках.
Не раз і з Ляхами стинався,
Не раз, по широких гулявши степах,
Щербив на татарських її головах
І часом з Волохом рубався.
4.
Багато за волю він крови пролив,
За Січ і за рідну Вкраїну:
На дужому тілі він ран не лічив,
Живий повертався із лютих боїв,
Хоч бивсь завсіди до загину.
5.
І от же: не в чесних вояцьких боях,
Де крови без міри лилося,
Не в лядських лукавих зрадливих ру-
[ках,
Не в герці з Татарами в чистих степах
Вмірати йому довелося.
6.
Він сам умірає в цьому куріні,
Лежачою смертю вмірає...
Навкруг тільки стіни похмурі й сумні,
Та джура, ховаючи сльози дрібні,
На него сумно поглядає.
7.
І тяжко старому. І джуру тоді
Він кличе до себе рукою
І каже він: „Джуро мій вірний, піди,
До мене ти хлопців моїх приведи, —
Прощаться хай прийдуть зі мною".
8.
І стало козацтво круг него смутне,
[ ждуть всі останньої мови...
„Спасибі вам, діти!" — він каже —
[„мене
Зла доля в далеку дорогу жене, —
Бувайте ви, діти, здорові!
9.
„Але умірати в цьому куріні
І лежнем лежати — несила;
Степ скрізь оживає тепер по весні,
Лунають ячання і дзвонять пісні, —
Мене-ж тут недоля побила.
10.
„Вволіть мою волю в останній цей час:
Мене на коня посадіте...
Хай, поки ще світ мені Божий не згас,
Вступлю я в стремена і гляну ще раз
На батька на степ, мої діти!..."
11.
І загад останній почувши сумний,
Козацтво коня вже сідлає,
І батька старого садовлять вони,
І тихо рушають у степ у рясний,
І тихо кінь вірний ступає.
12.
І їдуть мовчки. Степи навкруги,
Як море безкрає, хвилюють,
І здалека ледви маячать луги,
Т мріють Дніпрові круті береги,
Могили високі сумують.