Basic HTML Version
— 146 —
А в мене серце стукає, товчеть ся мов шалене. Ух, те сер
це!... Думки в мене біжать з блискавичною скоростию. Як же
довгий сей шлях від дверий до стола. Здаєть ся, треба буде
віками йти. Та я йду... йду з такою відвагою, немов би я йшов
під
шибеницю.
Та нагло... Ох, як болючо згадувати ту хвилю. Нагло до
моїх уший доходить придушений сьміх. „Ого, се з мене сьмі-
ють ся!" — майнуло мені в голові. А голова крутить ся, кру
тить ся, страх! І здаєть ся мені, що се не шкільна кімната;
здаєть ся мені, що се величезна, страшна заклята саля. І зда
єть ся мені', що сидить тут не трийцять злобних, язикатих со-
творінь, але триста. Але нї, нї — їх більше; ось їх є вже трий
цять тисяч, і ще більше, і ще більше.
І знов здавлений, шиплячий сьміх... „Ух, гадина!" - - по
думав я собі. Перед моїми очима замигали огники, а голова
кругом і кругом, наче колесо.
Боже, як же ще довго мені йти, заки сяду коло стола?
йду і йду і кінця нема. А на мене, здаєть ся, глядить трий
цять тисяч пар блискучих очий збиточниць. В тих очах так
і видимо грає сьміх, кпини з мене.
„Які жорстокі вовчиці" — думаю собі. Ото, попав ся!
І знов сьміх. Але вже голоснїйший і сьмілїйший і більше
їдкий. Пече мене сей сьміх в само серце горячим зелїзом. Го
лова крутить ся, серце бє з усеї сили, а в ухах шум некольний.
А я йду і йду, а стіл ще так далеко. А сьміх змагаєть ся
і коле мене ножами в серце. Хіхочуть і регочуть жорстокі га
дюки щораз голосиїйше.
Мені' нагло приплила до голови думка, що я незачесаний,
або не маю коинїрця, або що моє одїнє не в ладї.
І я скоро сягаю рукою за волосе, однак воно зачесане.
Хапаю за ковнїрець, за краватку - - і переконую ся, що їх пе
бракує. Гляджу крядьком в діл, чи може, борони Господи, не
лишив черевиків в дома. Але черевики на ногах - все в по
рядку.
А ті чортицї регочуть, мов шалені.
„І коли я дійду вже до того клятого стола?" — шибнуло
мені в голові. Треба скорше. Отже йду, з силуваною певно-
стию.
А ось на два кроки иередімною лежить на підлозі' кава-
лочок иережваної „чюн-ґам". Я знаю, що наступлю на неї.
І я пристаю і думаю, що мені' діяти: чи станути на „чюн-ґам",
чи перескочити.
А ті погані цокотухи регочуть ся, аж боки рвуть.
„Отже, треба йти дальше" — думаю. Один крок — всі'
очи, горіючі злобою і збитками, звернені на мене... Сьміх
затих і в кімнаті стало нагло тихо, хоч мак сій. А отея велика
збиточна дївчиско, що сидить на краю, виялила в мене вели
чезні, зелені, гадючі очи і я бачу, що вона зараз порскне ре
готом.