Basic HTML Version
— 85 —
Tee мовить і голову клонить,
Юлїяни ноги він цїлує,
А з ним разом його стара мати.
А всї гостї, Графи та барони
Юлїяну величати стали.
І пійшла по сьвітї її слава,
І не згине, доки сьвіта стане,
Доки в сьвітї є ще добрі люди,
Доки пісня серце їх чарує.
Ось вам пісня, ось і величане:
Нема цьвіту красшого на сьвітї,
Як жіноче вірнеє кохане.
Тимко Перейма.
РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАНЄ.
Старий Лемко Ваньо Квочка, хоч третий день вже не
їв нічого, то ще і в нинїшну днину ані згадати про їду не
може; бо тоска так здавила старому груди, що не всилї
навіть кусника хлїба до рота вложити. Справді добрі люди
надавали йому доволі всякого добра — повні торби, було
би і в двійню гаразд, чим сьвятий вечер провести; та що
з того, коли сердечному „няньови” не доведеть ся на сьвя
тий вечер серед рідні, серед сьвяткуючої громадки за ко
лядою повеселити ся. Бо він бездомний, жебрак нещасний,
навій, крівлї над головою не має, а лиш блукає попід чу
жі загати і нишком втирає слези.
Бувало і він колись, яко заможний, статочний „ґаз
да”; зі своєю Тевдоскою, як закон велить, після звичаю
впроваджував се велике сьвято. Покійна Тевдоса — дай
їй Боже небо — в цілім селі, бувало, найскорше затопить
в печи, щоби і найскорше відтак позбирати з поля свою
працю; тай аж дванайцять страв „пристроїть” ; бо він ґаз
да, всякому бажав догодити і хто тільки нагодив ся в той
день до него, то голодний з хижи не вийшов. До вечері
звичайно засідало їх немало: він, його Тевдоса, син оди
нак Фецьо, ну і домашна челядь. А коли не вдало ся ще
декого з родини або з сусідів запросити, то сиріт бідних
брали на вечеру, щоби і з ними, як рідні з рідними, Різдво
Олександер слова не говорить,
Лиш з очий горячі сльози ронить,
До грудий подружє любе тисне,
Та їй в очи глянути не сьмієу
Сльози ронить, тяженько зітхає,
Далї теє слово промовляє:
„Горе, горе! Знать тяжка неволя
Мої очи сильно засліпила,
Мої уха сильно заглушила,
Моє серце в камінь застудила,
Що тебе я не пізнав від разу,
Юлїяно, жінко моя мила!”