Basic HTML Version
— 84 —
Бо я добре сю музику знаю,
Бо се грає той чернець побожний,
Що мене він вивів із неволі'.
То хочу я його запросити,
В своїм домі чесно вчастувати” .
Олександер на рундук виходить,
І черцеви кланяєть ся в ноги,
Його руки горячо цїлує
І слїзми гіркими обливає.
І черця він просить до сьвітлицї,
Садовить на почесному місці,
Сам покірно за ним становить ся,
Щоб черцеви як слуга служити.
То чернець по гостях поглядає,
Олександру теє слово мовить:
„Олександре, господарю милий,
Чесних гостий в твоїм домі много,
Але деж твоя дружина вірна?
Чом вона між гістьми не ясніє,
Чом не служить гостям, як звичайно?”
Олександер сльози утирає
І до мами стиха промовляє:
„Кажіть, мамо, замки розбивати,
Приведіте Юлїяну конче!”
Поспішає стара мати живо,
Каже слугам замки розбивати.
Ще живійше до гостий вернула
І говорить голосно до сина:
„Дармо, сину, замки розбивати!
Всї покої я перешукала,
Та немає в жаднім Юлїяни.
Видно знала, чим та пахне справа
І ще нічю на втеки вдала ся!”
Жах пійшов холодний по всїм зборі.
Затремтіли лицарі старії,
Всіх за серце мов клїщами стисло.
Ганьба, ганьба, ганьба Юлїянї!
Сама вчора суду зажадала,
Та не сьміла суду дожидати.
Олександер мов прибитий гнеть ся.
Тут чернець побожний виступає,
Супокійно з пазухи виймає
Той рожевий лист перґаміновий,
Що на ньому підпис був Османів
І вчорашний запис Олександрів.
На столї той лист він розвертає
І говорить ось якеє слово:
„Олександре, господарю любий,
Чи се той є лист перґаміновий,
Що тебе ним випустив з неволї
Осман баша в містї Трапезунтї?”
„Чесний отче, се той лист рожевий,
І тобі за него вічна дяка!”
„Олександре, ще скажи при сьвідках,
Чи се твій є запис на тім листї,
Що шлюбуєш ти менї Служити
Невідступно, доки будеш жити?”
„Чесний отче, справді' се мій запис —
Власноручний підпис мій на ньому” .
„Олександре, ще скажи при сьвідках,
Чи стоїш ти твердо ще в тім слові,
Чи бажаєш може вільним бути?”
„Чесний отче, що менї та воля,
Як не стало раптом серця мого,
Як не стало вірної дружини!
Ой, розбила моє серце скрута,
Погасила сонїчко розпука,
Ізрадила мене Юлїяна,
Ізрадила й кинула самого!
Не хочу я тут нї хвилї жити,
Йду тобі я в монастир служити” .
„Олександре, добре нагадай ся,
Щоб не було каяття за пізно!
Твоя жінка слова не сказала,
Як же можеш заочно судити?
Чи се вже таке є певне діло,
Що втекла вона злякавшись суду?
Може сьвідків лиш пійшла шукати!
І чи се вже незрушима правда,
Що зломала шлюбную присягу?”
Відмовляє Олександер гнівно:
„Чесний отче, маю доказ, маю!
Бач, моя сорочка почорніла!”
Відмовляє тут чернець суворо:
„Чи се певно та сама сорочка?
І чи сам ти не згрішив душею,
А вона за гріх твій почорніла?”
Заіскрились в Олександра очи
І за серце вхопила досада
І він скрикнув: „Годї, отче, годї!
Щезла віра й жаль із серця мого!
Вбий же, Боже, ту невірну жінку,
Най до віку втіхи не зазнає,
Най до смерти не знайде спокою,
Най змиєю жре її розпука
За ту ганьбу, що менї зробила!”
Застогнав тут черчик подорожний,
Застогнав тут мов від злої рани,
Руки взносить, поглядом благає:
„Стій, нещасний, угамуй ту мову!
Сам себе ти нею побиваєш!
Сам не знаєш, бідний, що говориш,
Сам не знаєш, до кого говориш!
Придиви ся ти менї близенько,
Прислухай ся до голосу мого!
Та не вже мовчить у тебе серце?
Не вже так воно закаменіло,
Що мене пізнать воно не може?
Олександре, друже мій єдиний!”
Теє мовить, бороду зриває,
Відкидає геть каптур чернечий,
Відкриває свої білі груди,
Олександру кидаєсь в обійми.