Basic HTML Version
79 -
Із лицарством лицар Олександер
В ясній зброї на воронім конї.
Провожала його Юлїяна
По Дунаю штири милї шляху,
Провожала, плачучи прощала.
І стояла довго на дорозї
На шпильочку кручі камяної,
Поки війско було видно в долї,
Поки зброї блискали до сонця,
Поки чути, як їх конї ржали,
Від копит їх земля стугоніла.
А як щезли в вечеровій тїни,
Юлїяна до дому вернула,
Цїлу нічку молила ся Богу,
Супокійно стала мужа ждати.
Ой рожево сонїчко сходило,
Та запало за кроваву хмару.
То не сонце так рожево сходить,
То лицарські стяги з вітром бють ся.
А зпереду король молоденький
Наче квітка помежи квітками,
Весь у зброї посеред лицарства.
Весь він радість, певність і надїя,
В бій рушає, мало не співає,
Рад на крилах за Босфор летїти,
Впасти градом на карки турецькі,
У Нїкеї завтра ночувати.
Ой рожево сонїчко сходило,
Та запало за кроваву хмару.
Пишно війска дійшли до Дунаю,
Мов три ріки золотофилясті;
Пишно стали в Константинополі,
На могучі човни посідали,
А надїя дула їм в вітрила,
Тверда віра їх вела на беріг,
Далї, далї в бісурманську землю.
Та не те їх за Босфором ждало.
Край Анкири в бісурманськім краю
Свій остатний табор таборили.
Обступила їх турецька сила
І закрила, наче сонце хмара.
Гей, погиб там король молоденький,
Полягло лицарство коло него.
Хто не згинув на кровавім полї,
Той кайдани двигав у неволї.
Олександер теж в полон попав ся.
Хоч у бою він хоробро бив ся,
То не мав на своїм тїлї рани.
Тілько шаблю Турки пощербили,
Ясний панцир на нїм порубали,
Збили шолом з голови на землю
І без зброї вхопили в неволю.
Не богато там взяли в неволю,
Всїх заледво штириста й чотири.
Всім їм руки назад повязали
1 погнали в путах до Нїкеї.
А за ними Турки з батогами,
Перед ними аґи й баші люті,
А на списах голови лицарські.
А передний нїс на вістрє вбиту
Королівську голову кроваву —
Султанови найлюбійші дари.
У Нїкеї баші і везири
Бенкетують чотири неділі',
А на пятій бранцїв паювали.
І дістав ся бранець Олександер
Османови з міста Трапезунта.
І погнав його Осман жорстокий
У далеку, незвісну країну,
У кайданах, але не самого,
З ним ще вісім бранцїв христіянських.
І велїв їх у ярма впрягати,
Велїв ними переліг орати.
Так минуло цїле боже літо:
Олександер у ярмі хилив ся,
Плуга тягав, важкі скиби краяв;
Та сорочка все на ньому біла,
Мов би тілько нинї рано вбрана.
Здивувались погоничі Турки,
ОсМанови теє диво кажуть.
І велїв він бранця відпрягати,
Перед себе привести негайно.
Олександер Осману вклонив ся;
Сей до него теє слово мовить:
„Олександре, бранче-христянине,
Що за диво: робиш ти все лїто,
Плуга тягнеш, тяжкі скиби краєш,
Сам счорнїв ти, мов земля сьвятая,
А сорочка в тебе снїжно біла,
Хоч її ти не скидав нї разу?”
Відмовляє бранець Олександер:
,,Ой Османе, є тут справді диво.
Є у мене вірная дружина
Юлїяна в славнім місті Віднї.
Як в дорогу мене виряжала,
То дала менї отсю сорочку
І сказала: „Господарю милий,
Ось тобі нова сорочка біла,
Щоб її носив ти у походї.
Поки буде ся сорочка біла,
Поти буду я для тебе вірна.”
То Осман почувши теє диво,
Кличе свого бега Галанбега
І такі йому слова говорить:
„Галанбеже, витязю мій вірний,
Ізбирай ся в далеку дорогу
Аж до міста Відня над Дунаєм.
Допитай ся там до Юлїяни,
Що є жінка Олександра бранця.
Не пожалуй золота нї срібла,
Не пожалуй дорогих дарунків,
А найпаче хитрої підмови,
Щоб та жінка шлюб свій ізломала,
Із тобою нічку ночувала.
Коли мудро сеє діло справиш,
Дам тобі я срібла, злота много,
Ще й свойого коня вороного.”
Галанбег не гаяв ся нї хвилї,
Щоб сповнити Османову волю.
Він до Відня живо прибуває,
Шле післанця у двір Олександрів,
Юлїяну на розмову просить.