Basic HTML Version
Іван Франко.
ПОЕМА ПРО БІЛУ СОРОЧКУ.
— 78 —
Ой у вирій журавлї летїли,
Понад Відень ключем простягли ся,
Закликали журавля одного:
„Годї, годї на гнїздї сидіти,
Ходи з нами у вирій летіти!”
То не в вирій журавлї летїли,
То збиралось славнеє лицарство.
То збиралось у похід далекий
На турецьку землю ген за море.
То король німецький молоденький
Закликає лицарів хрещених,
Сам провадить Німців, Талїянцїв,
Щоб турецьку гордість присмирити,
Загрібущу руку вкоротити.
Вже зібралось славнеє лицарство,
Наче хмара Відень обступило.
Тут спочинуть між хрещеним людом,
Поки рушать в Буду по Дунаю.
Спочивають, коники сідлають,
Закликають лицарів із Відня:
„Годї, годї по дворах сидіти,
На турнірах копії ломати,
Величать в піснях красу жіночу,
В струни брязкать, мід-вино (рпивати!
Нуте, нуте до сьвятого бою!*
Притремо ми роги музулману,
Проженемо Турка з Вифлеєму,
І заблисне славний хрест Христовий
На соборі у Єрусалимі,
І здобудем скарби незлічені,
Що нагарбав Турок по всім сьвітї” .
Жив у Віднї лицар у ту пору
Олександер, знатний і побожний,
Мав він вірну жінку Юлїяну,
Жили любо, як голуби в парі.
Аж одної ночи із півночи
Прокидаєсь зо сну Олександер,
Прокидаєсь, тяженько зітхає,
Далі так говорить до дружини:
„Юлїяно, вірная дружино,
Незвичайний сон мені приснив ся:
Мов лечу я в криницю безодну,
Поринаю в студеную воду,
Поринаю аж на дно глубоке,
Там нахожу зерно золотеє,
І воно на верх мене виносить.
Тричі в ночи я зо сну будив ся,
Тричі мені сон той самий снив ся.
Видко горе він мені віщує,
Видко чимсь ми Бога прогнівили.
Слухай, люба, на що я наважив:
Приберу ся я в сталеву зброю,
Пристаю до славного лицарства,
Пристаю до Генриха міцного,
З ним-пійду я бісурмана бити.
Як загину — Бог гріхи відпустить,
А як буде славна нам побіда,
То й на мене тая слава спаде.”
Ізлякалась вірна Юлїяна,
Сльози ронить, біле личко клонить
І до мужа теє слово мовить:
„Олександре, господарю любий,
Не ходи ти в той похід далекий!
Серцем чую, щастя вам не буде.
Не по правді корбль поступає,
Султанови присягу ломає, —
Ся неправда на вас всіх помстить ся.
Як у тебе гріх є на сумлїню,
Можеш дома Господу молись ся” .
Олександер їй на се говорить:
„Люба жінкб, не против ся тому!
Серцем чую, що се божа воля;
Що Бог судить, того не минути.
Ти живи тут тихо у господі,
Доглядай порядку в нашім домі,
Від усего злого бережи ся,
А за мене, люба, не жури ся” .
Юлїяна тихо сльози ронить,
Сльози ронить, голосно зітхає,
Поки сон їй не склепив повіки.
В сні їй ангел божий показав ся
І промовив ось якеє слово:
„Юлїяно, не против ся мужу,
Та поший йому сорочку білу,
Хай усе її на собі носить:
Доки будеш ти для него вірна,
Доти буде та сорочка біла.”
Юлїяна супокійна стала,
Приняла ся ту сорочку шити,
А пошивши, мужови приносить
І словами любо промовляє:
„Олександре, господарю милий,
їдь із Богом, де Бог тебе кличе!
Я тут буду за тебе молить ся,
Буду вірно тебе дожидати.
А отеє тобі сорочка біла,
Щоб її носив ти у поході.
Поки буде ся сорочка біла,
Поти буду я для тебе вірна” .
Тихо, тихо Дунай филї котить
З міста Відня аж до міста Буди,
З міста Буди аж до Білгорода,
З Білгорода аж у Чорне море,
А за морем бісурман панує.
До схід сонця на зустріну горю.
Мов ті филї поплило лицарство