Basic HTML Version
— 66 —
значили його великі розшлапані "чоботи. Здавало ся йому,
що се отвирають ся холодні челюсти гробів, земля роз
криває своє понуре нідро, де царює всевладна смерть, а
душі померших навівають казку — сон. І йому хотіло ся
так дуже, дуже умерти; не бачити опромінених радостию
лиць, не чути веселих співів, коли він і його рідня не мо
жуть радуватись як инші люди.
Щось зимне, неприємне стиснуло його серце і він
заплакав. Плакав, як дитина, яку насильно відірвали від
грудий мами; такі горячі слези котили ся по його уму-
ченім лици.
Затиснув кулаки, підніс їх під саму лїхтарню і огля-
даів, як якусь знайдену річ. Похитав ро'зпучливо головою
і поволік ся розжалоблений горі уличкою між два довгі
ряди хатин.
—
Погублю свою душу, — снували ся по його голо
ві думки — от тут закінчу під лїхтарнею, коли нема для
мене вже ліпшої Долі. На тамтогорічні сьвята я продав
чоботи і приніс у хату жидівський колач.. А тепер і чобо-
тів ніхто не купить, бо вже подерті, розлїзлі. Дав Бог ру
ки хиба на те, ;щоби в день Його Різдва урвати нитку
свого житя...
Оловяні хмари тяжіли над його головою, а тишина
пригнітала його душу. Він хотів серед великого крику
втихомирити біль свого серця, заколисати розбурхані
думки...
Лиш час від часу вітрець заколихав тонкими вітями
і легко стручував пластинки снігу...
Нараз задуму Смутка розвіяв якийсь ніжний приєм
ний спів; підніс, мов з просоня, голову звислу на груди
і пристанув. В однім вікні миготіли численні огники сьві-
тла. Смуток підійшов близше. Зі стелі на шнурочку зви
сала мала сосонка, прикрашена пестрими паперовими лан-
цюхами, золотими нитками і цукорками. Під сосонкою
сиділи у двоє хлопчина і мала дівчинка, які доторкали ру
ками золочені оріхи, а се впроваджувало в колибанє со
сонку. З другого покою доходив крізь на-пів отворені две
рі радісний сьміх і тихі тони празничної пісні.
❖ ❖
❖
Був пізний вечір. Жінка з дитиною ждали на Смутка.
Вже вмовкли співи, гасли сьвітла по домах, а він ще не