Basic HTML Version
— 40 —
Микола Болшовецький.
НА ВАНДРІВЦЇ.
Не знав, що то Америка...
Писали листи, що в Америцї великі гаразди. Другий
знова написав, що робота добре платна і легка.
— Поїду і я.
Цілі місяці він мріяв, і в день і в иочи, а все про
Америку, про країну, пливучу молоком і медом.
— Степане, не їдь! Ти ще молодий, пощо тобі пу
скатись у сьвіт, між чужих людий. Тобі і тут добре. Ґаз
дівство, слава Богу, несогірше, тільки працї і робучих
рук. Диви ся — ми старі, нікому вже робити. Ще ти один
наша надія, а як і ти поїдеш, не буде кому і води подати
нам на старість.
— Поїду, мамуню. Я бачу, що тут гаразд мене не
жде. Може там дороблю ся. А зароблю гроша, то і про
вас не забуду. У чорній годині і про вас згадаю. А буде
зле, — поверну назад і буду жити на клаптику рідної
землі; тоді' ніде вже не поїду, бо вже раз сьвіт розуму
навчить.
— І я тобі раджу на розум, — мовив батько. — Сте
пане, будеш згадувати мої батьківські слова, будеш ка
ятті ся. Чужий сьвіт, далекий край, не свої люди; не буде
кому ні поскаржитись, нї пожалуватись. Спімнеш колись
мої слова. А впрочім: роби, що хочеш. Ти ростеш, щоби
в сьвітї жити.’ Але щобись відтак не важив ся прокли
нати нас, бо ми тобі не бажаємо зла. З дому тебе не вига
няємо. Ми навіть-раді, щоби ти остав ся з нами і ми старі
доживали би при тобі свого віку.
— Я таки поїду, татуню, таки поїду. Спробую...
— А не забувай про нас старих. Пиши листи, доноси
про своє здоровлє, довідуй ся про наше поводженє.
— Добре, добре, татуню.
Поцілував батька й маму в руки, попращав братів,
їх жінки і діти, казав поклонити ся всі знакомим та то
варишам і вийшов з хати...
Знав, що їде в чужину, покидає рідну землю, любі
місця і дорогі особи. Знав про се, але не знав, чим та