Ол. Галичанка.
Д А В Н І 4
— 99 —
(Із оповідань дїда Івана).
—
Гей давні то чьнси були, — почав дїд Іван — си
дячи напроти нас під великим ліщиновим корчем, — то-
гди ще не така була бранка на жовніра, як тепер. Бувало
богачі викручують си, видурують си, а ти, бідний хлопе,
проливай свою кров. Ховали си леґінї, аби не йти у вой-
сько, по лісах, по горах, по безвістех, неоден і в оприш
ки пристав, аби лише не служити, бо двайцїть літ, а як
добре пішло, то й більше літ вислужити, то не теперішних
три. Піде чоловік молодим Хлопцем, а верне, то й рідна
мама го не пізнає!
За тих давних літ жив тут у нас, у Межеріках, сирота,
молодий парубок, Андрій Смерека звав си. Високий як
явір — на вид гладкий, а здоровий та дужий, що з медве-
дем свої сили не вагував би стрібувати.
На него дуже були си напосіли війт із своїми посі
паками, аби його відобрати.
Тїкав же він сиротинка, як надійшла бранка! Як ди
кий зьвір по лісах та дебрах ховав си.
Инодї залізе у сіно у попа на подрах, а понова най
мичка виносить йому харчунок, тай так біду перечекав.
Оттак вони си сироти запізнали тай подружили.
Під осінь його Анничка на „тих часах” нового гостя
дожидає, а ту знов пішла чутка про бранку.
Страшно Андрієви у такий час саму жінку лишити,
а ще страшнїйше війтови у руки попасти — та на вік з
дружинов розійти си. Закликав він стару циганку, аби з
жінков ночувала, а сам сховав си таки близько хатину
таку недоступну рипу, що хиба лиси або білицї туди за
ходе. На дні шумит — гуде потік, а в скалі темна печера,
— давно в ній борсуки свій берліг мали. Там він заховав
си, а Анничка через дві недїли постолом харч у рипу
спускала.
При кінци другого тижня, так під вечір, кличе ци
ганка з гори: Дав Бог гаразд, післав тобі сина. Гей, зра
дів молодий тато! Не зважає на нїчо. Скоро смеркло, ви-
драпав си, як кіт по смереці — та в хату. Припадає коло