Любов Василів-Базюк, Петро Слободянюк. „В переможеній Німеччині”. Вінниця-Хмельницький-Торонто: ПП Балюк І. Б., 2019. 137 стор.
Упродовж 75-ти років, в День Перемоги 9 травня ми схиляємо прапори і голови в пам’ять про тих, хто загинув у Другій світовій війні, рятуючи Европу від нацизму. Держава-переможець втратила, за найскромнішими підрахунками, 27 млн. людей. Переможена Німеччина – 7 млн. А ще ж Радянський Союз втратив своїх полонених і „ґастарбайтерів”. Все це потрібно знати, аналізувати й робити все, щоб подібне більше ніколи не повторилося. Такі роздуми викликає книга „В переможеній Німеччині”, авторами якої є громадянка Канади Любов Василів-Базюк та український історик Петро Слободянюк.
Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. Україна стала відновлювати те, що ховали від неї протягом століть, щоб принизити, зробити меншими, вбити національну пам’ять.
Але є історія не така вже й давня; її пережили наші батьки та дідусі. Приховані недавно сторінки відкриває книга „В переможеній Німеччині” розповіддю про дії переможців – радянського війська.
„Багато командирів стройових і тилових частин почали примусове вилучення у населення худоби. Упродовж лютого-березня 1945 року рідко де можна було побачити залишені свиню, курку, овечку чи корову. Рідко можна було зустріти добре вдягненого німця. Все німецьке населення, що залишилося, було найжорстокіше пограбоване та принижене. Цьому сприяв дозвіл відправляти посилки на батьківщину всім військовим”, – про таку радянську окупаційну систему розповідає книга.
З німецьких територій в Росію почали вивозити обладнання та вироби заводів і фабрик, електростанцій, аґрарних господарств. Витягали з будинків меблі, посуд, швайцарські годинники, швейні машини і все це відправляли в СРСР.
Радянські війська знищували і німецькі міста. Є багато випадків, коли місто було взято без бою, але вже кілька тижнів, коли бійці відпочили, пограбували житла і вивезли обладнання й продукцію з заводів, почали підривати храми та історичні будівлі, палити житлові квартали.
Нацисти теж заподіяли багато лиха на окупованих ними територіях. Але додому відібране не посилали.
Та є й факти, які важко пояснити. Наприклад, такі: „Один старший лейтенант поставив свій танк біля німецького будинку й зайшов усередину. Він приніс із собою випивку, закуску й добряче пригостив господаря, його дружину і трьох доньок. Добряче випивши, він по черзі зґвалтував трьох дівчат, а потім вивів усіх у двір і застрелив з пістолета біля свого танка”.
Мабуть, саме через велику кількість таких випадків німецьке населення перед наступом радянських військ масово виїхало на захід. До речі, документи свідчать, що на території, окупованій американцями, не зафіксовано жодного аморального випадку з боку американських військ.
Наведено в книзі факти ставлення „визволителів” до радянських воїнів, узятих нацистами в полон, та до людей, вивезених ними на свою територію до праці, так званих „ґастарбайтерів”. До німецького полону потрапили 6.2 млн. вояків, з них понад 4 млн. в концтаборах та важкою працею були знищені.
В часи окупації на роботу до Райху були вивезені 2.4 млн. українських юнаків та дівчат.
Тож нема слів, щоб передати хвилювання зустрічей радянських воїнів із визволеними братами і сестрами на території Німеччини. Міцні потиски рук, обійми й поцілунки, і сивий біль в очах від спогадів про пережиту неволю.
Але для визволених почалися гіркі будні – усіх прирівняли до зрадників. Одні були розстріляні або засуджені, інших направили на примусові роботи в найважливіші промислові центри Радянського Союзу.
Де автори взяли матеріяли для книги? Л. Василів-Базюк, канадська письменниця українського походження (народилася 1929 року на Волині в сім’ї священика, в 1948 році оселилася в Канаді) з рук своєї приятельки Зіни Кулак-Семенюк отримала рукописні спогади майора Червоної Армії на прізвище Сабік-Вакулов, котрий служив у Радянській окупаційній зоні Німеччини і був свідком жорстоких воєнних і повоєнних дій сталінської політики того часу. Перед смертю щоденникові записи він передав своїй бабусі, а та – своїй подрузі Зіні, яка їх віддала письменниці. Рукописами спогадами зацікавився директор державного архіву Хмельницької области, доктор філософії, академік Петро Слободянюк. Він допоміг уточнити деякі факти і книга була видана книга у Вінниці.