Хто ж вони: Олексій Коновал, Валентина та Петро Родаки, Іван Данильченко, Василь Тацюк, Леонід Ліщина, Олексій Пошиваник, Юрій Криволап, Федір Гайовий, Олексій Воскобійник, Галина Бойко (Грушецька) та інші достойники з великої плянети ОДУМ? На жаль, для багатьох в Україні ще й досі мало що відомо про Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) – українську молодіжну громадську організація у США й Канаді, яка була заснована у 1950 році в Ню-Йорку.
ОДУМ об’єднувало молодь переважно зі східних й центральних земель України та їхніх нащадків й було частиною демократичного сектору української еміґрації. Діяльність ОДУМ була спрямована на виховання поколінь, народжених у США та Канаді, зокрема, було створено „Юний ОДУМ“ і Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП), було відкрито низку відпочинково-виховних, спортових, кобзарських та інших літніх таборів, деякі з них діють по цей час. Для своїх членів ОДУМ, його приятелі та прихильники придбали відпочинкові оселі „Київ“ (Акорд, Ню-Йорк) та „Україна“ (Лондон, Канада). Об’єднання видало „Альманах-збірник ОДУМ 1950-1965“, „Порадник одумівця“, „Сторінки ОДУМ“ при часописах „Українські вісті“, „Українське життя“, „Свобода“, „Молода Україна“, збірку поезій „Цвіт папороті“ Михайла Ситника, роман „Грань“ О. Лупія.
Поет Михайло Ситник помер 21 серпня 1959 року в Чикаґо, похований на цвинтарі Елмут, по якому ОДУМ в Чикаґо влаштував маніфестацію-похорон. М. Ситник походив із Василькова на Київщині, до початку Другої світової війни навчався в Київському педагогічному інституті ім. Максима Горькоґо, почав друкуватися в 1937 році у журналах „Молодий більшовик“ (Київ), „Літературний журнал“ (Харків) та інших. З початком німецько-совєцької війни у 1941 році М. Ситник був редактором часопису „Литаври“ (разом з Оленою Телігою). У 1943 році він еміґрував, проте не знайшов належного місця в складних умовинах непривітної чужини.
У вересні 1945 року у німецькому місті Фюрт недалеко від Нюрнберґа з ініціятиви комітету, до якого входили Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко та Юрій Шерех, був створений МУР (Мистецький Український Рух), як організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій та австрійській еміґрації. МУР об’єднував письменників із різними поглядами на долю української літератури, серед членів організації, загальна кількість яких сягала понад шістдесят, були, зокрема, В. Петров, І. Костецький, Улас Самчук, Юрій Шевельов, Володимир Державин, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Іван Багряний, Ю. Косач, Микола Шлемкевич, Василь Барка, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка, Олександр Смотрич та Євген Маланюк.
Згодом з’явилися часописи під еґідою МУР – „Рідне слово“ (Мюнхен), „Заграва“ (Авґсбурґ), „Похід“ (Ґайденав), „Звено“ під редакцією Володимира Кримського та „Літаври“ під редакцією Юрія Клена, у 1946 році почали видаватися „Збірники літературно-мистецької проблематики МУР“.
Український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст Ігор Качуровський (1918-2013, Мюнхен), який друкувався від 1946 року, згодом одержав премію за новелу „Пашпорт“, співпрацював із редакцією журналу „Літаври“, був одним із членів-засновників Спілки українських науковців, літераторів і мистців у Зальцбурзі у своїй книзі „Променисті сильвети“ (Мюнхен, 2002), зокрема, писав, що „на кінець 1945-го-початок 1946 року на Заході, попри всі зусилля людоловів, залишилося яких 400 тис. українців. Почасти це були вихідці з Галичини, Волині, Буковини, „старі еміґранти“, себто представники першої, „уенерівської“ еміґрації. Та в переважній більшості маса українців складалася з колишніх радянських громадян, які повиправляли у своїх документах місця народження. Розкидана по Баварії, різних кінцях поділеної на три зони Австрії та замкнена в таборах Італії літературна молодь не створила ні власної якоїсь групи, ані не спромоглася на окремий журнал“.
Товариство Одумівських Приятелів (ТОП) мало філії в Торонто, Лондоні, Монтреалі, Ошаві, Сент-Катарінсі, Вінніпезі, Лонґ-Бранчі, Дітройті, Міннеалолісі, Сент-Полі, Чикаґо, Філядельфії, Гошен-Елкгарті, Сіракузах, Клівленді, Трентоні, Нюарку, Сомерсеті, Ню-Брансвіку, Гартфорді, Бафало, Рочестері, Форт-Вейні та інших містах Канади і США. Рівночасно було створено з педагогів та прихильників ОДУМ головну виховну раду, яку очолив Петро Родак.
Весною 1971 року в Торонто відбувся перший з’їзд, на якому обрано головну управу ТОП, яку очолив Іван Данильченко. Від того часу він був незмінним головою ТОП Канади. На надзвичайному засіданні головної управи ТОП та управ відділів ТОП Канади 1974 року вирішено купити фарму біля міста Лондона для оселі ОДУМу. Багато старань приклали І. Данильченко та Микола Співак, щоб створити корпорацію, приєднати членів-фундаторів, позичити гроші в Українського робітничого союзу та розбудувати 106 акрів землі на оселю ОДУМ „Україна“ для потреб молоді Канади і США. На оселі „Україна“ щорічно відбуваються з’їзди, зустрічі, конференції, наради та фестивалі ОДУМ.
Журнал-місячник ОДУМ „Молода Україна“ почав виходити в Торонто (Канада) в листопаді 1951 року, а після двох чисел став журналом Канади і США.
Мій земляк, полтавець з походження, непересічний публіцист, визначний громадсько-політичний діяч й довголітній генеральний секретар ЦК УРДП, який наразі входить до керівництва Фундації ім. Івана Багряного, чільний член ОДУМ Олексій Коновал, писав: „Я народився в селі Петрівці Миргородського району на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він син козака, так що я козацького роду. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. У 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині померли з голоду. Як приїхали до Америки, я належав до ОДУМ. Члени ОДУМ вчили в Школі українознавства, а їхні діти були учнями. Ми з дружиною вчили понад 10 років в школі св. Володимира, а п’ять років я був директором школи. Наші діти, син і дочка, були активні в ОДУМ, ходили до Школи українознавства впродовж 10 років“.
Особливою сторінкою життя О. Коновала був, як мене, етап створення й активізації діяльности ОДУМ в Чикаґо. Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки.
В 1952 році при управі філії створено редакційну колеґію, яку очолював разом Борисом Шерстюком О. Коновал. Вони почали видавати журнал „До мети“, який подавав цікаві інформації з історії України й одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДУМ очолив О. Коновал. Було створено „Юний ОДУМ“. Виховниками впродовж всього часу були Олексій та Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаші, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенки, Євген Ткаліч та Оксана Масловська.
20 березня 1960 року настоятель церкви св. Софії о. Микола Литаківський з протодияконом М. Покотиленком освятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року оо. Федір Білецький та Микола Литваківський освятили дім ОДУМ. При кінці 1964 року ця філія, завдяки старанням Данила Завертайла, створила ансамбль бандуристів ОДУМ, що його очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами.
Ідея побудови пам’ятника Митрополитові Липківському виникла ще у 1974 році, але згодом прийшло усвідомлення того, що доцільним буде залучити до цієї шляхетної справи ОДУМ, до якого належала Галина Грушецька. Дякуючи чотирьом тисячам жертводавців зі США, Канади, Австралії та Німеччини, які зібрали загалом понад 170 тис. дол., ОДУМ у співпраці з проводом УПЦ США зміг поставити пам’ятник Митрополитові Липківському.
Згодом, у 1986 році, Г. Грушецька ініціювала створення Комітету для фондування добудови Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі та очолила його.
ОДУМ й досі живе й продовжує свою активну діяльність.
Лохвиця, Полтавська область