Погляд
Пам’ять про батьківську любов
|
Рівно 100 років тому, 15 лютого 1917 року, в селі Вовковиї, що на Рівненщині, в багатодітній сім’ї, де було 11 дітей, народився мій батько Павло Цимбалюк, із діда-прадіда хлібороб, людина проста і совісна, віддана Богові, Україні, рідній землі, на якій, власне, й стверджувалася її головна життєва місія – плекати хліб і прищеплювати в людських серцях добро та любов. Кожному, хто народився на світ Божий, непросто ужитися з часом: хтось його випереджає, шокуючи; хтось упускає, марнуючи; хтось іде нога в ногу, рівняючись, а хтось поклоняється, спіткаючись. Та як би там не було, час (комусь – раніше, комусь – пізніше) готує на життєвім шляху дороговказ, який стає найголовнішим з-поміж усіх інших – це світла пам’ять про батьківську любов. По тому дороговказові напророчено прямувати й мені – ось уже майже 20 років, відколи відійшов у засвіти батько (у 82-річному віці), а за ним і мама – у свої неповні 70 літ. Але, дякувати часові, не потьмарилася пам’ять про них.
