Не думав, що так скоро доведеться писати спогад про Василя Лісового – мого вчителя і, відважуся сказати, старшого товариша. Він полишив нас 20 липня 2012 року, не дотягнувши трохи до 75-річчя. Народився 29 серпня 1937 року, коли вже почався Великий терор.
Батька Семена Лісового червоні мобілізували до війська восени 1943 року. Батька разом з односельцями кинули беззбройним під німецькі кулемети за кільканадцять кілометрів від дому, у селі Круті Горби, де він загинув. Брата Петра окупанти вивезли на примусові роботи в Німеччину, а потім за це червоні – на шахти в Караґанду.
Василь 1956 року закінчив школу у Великих Дмитровичах і того ж року вступив на історико-філософський факультет Київського університету, який закінчив 1962 року. Викладав філософію в Тернопільському медичному інституті, з 1966 року навчався в аспірантурі Київського університету. Викладав логіку й мені на другому курсі філологічного факультету в 1968-1969 навчальному році.
В. Лісовий почав давати мені інші машинописи й фотокопії самвидаву. Моя участь у цій справі справедливо виміряна одним рядочком книжки доктора Георгія Касьянова „Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років“: „Самвидавчі статті серед студентів розповсюджував В. Овсієнко”. Майже всі свої студентські роки я носив у портфелі самвидав, давав його читати своїм друзям і знайомим, добре знаючи, що платня за це чітко визначена Карним кодексом СРСР.
Серед тих машинописів був „Лист виборця“, підписаний псевдом „Антон Коваль“ – про так звану соціялістичну демократію на виборах. Аж за незалежности В. Лісовий зізнався, що він є її автором.
Як правило, В. Лісовий давав мені статтю на кілька днів, а я старався ознайомити з нею щонайширше коло своїх колеґ. Так тривало аж до 1972 року. У „Спогадах“ В. Лісовий пише, що найперші його доторки до самвидаву – на початку 1960-их. Але то була здебільшого поезія, яку діставав переважно від однокурсника Євгена Пронюка. 1966 року швидко втягнувся в цю небезпечну справу. Мав не зареєстровану в КҐБ друкарську машинку, яку тримав не в помешканні, а в родичів. Сам друкував у ґумових рукавичках, розбираючи „контейнери“ з текстами, що надходили з таборів і тюрем.
Я здогадувався, що В. Лісовий є одним з організаторів самвидаву, але ніколи про це не розпитував. Було, що В. Лісовий просив мене передати щось невідомим мені людям. Упізнавав я їх за обумовленими ознаками. В. Лісовий був для мене живим прикладом добропорядної, діяльної, сміливої і національно свідомої людини, на кого хотілося бути схожим.
Коли після арешту студента з Бельгії Ярослава Добоша за ґратами 12 січня 1972 року опинилася верхівка шістдесятництва, В. Лісовий, пам’ятаю, ходив спорожнілим Києвом аж почорнілий. Казав мені: „Звичайно, ми могли б удвох з тобою влаштувати демонстрацію протесту проти арештів. Демонстрація триватиме одну чи дві хвилини. Чи буде це ефективно? Хто побачить? Хто підтримає? Он 5 листопада 1968 року на Хрещатику спалився Василь Макух – про це майже ніхто не знає. Очевидно, що треба розповсюджувати якісь тексти, котрі мали б певний вплив на громадську думку“.
Щоб відвести від заарештованих підозру у виданні „Українського вісника“ (тепер відомо, що його видавав В’ячеслав Чорновіл) Є. Пронюк та В. Лісовий підготували черговий його випуск. Це був „київський” шостий номер. Бо був ще й львівський, що його підготував В. Чорновіл, а видали вже після його арешту Атена Пашко, Михайло Косів і Ярослав Кендзьор. Я виконував технічні операції. Пам’ятаю, коли одержав біля пам’ятника Тарасові Шевченкові з рук студента-журналіста Івана Гайдука увесь наклад – одну машинописну закладку – то відчув: оце найважливіше, що є зараз в Україні.
В. Лісовий сказав мені, що готує лист протесту проти арештів української інтеліґенції. Один із перших варіянтів він дав мені на зберігання. Але ж не в студентському гуртожитку! Я дав його приятелеві Петрові Ромкові, який жив у селі, а він‚ порушивши заборону, самовільно переписав листа – про це я довідався, приїхавши до нього, коли В. Лісовий і Є. Пронюк уже були під арештом.
Лист призначався для розповсюдження в самвидаві. Потрібна була моя допомога. Я відвіз друкарці Раї машинопис праці І. Дзюби, а потім привіз „Листа“ і саморобні конверти, на яких треба було надрукувати адреси. До неї поїхали Є. Пронюк з Ларисою Масенко (тепер доктор філології). Лариса пішла до хати друкарки, а Є. Пронюк спостерігав здалеку. Його взяли попід руки, коли виходив з електрички у Святошині з усією кипою – 75 нерозібраних примірників.
В. Лісовий і Є. Пронюк, а потім і я під арештом, тривалий час не називали імени друкарки. Аж ось я в березні 2010 року вичитав у нашій „справі“, яка зберігається в архіві СБУ, що „друкарка Рая“ (у документі: „аґент Валя“) того ж 26 червня 1972 року доповіла телефоном в КҐБ, що приїхав від Є. Пронюка хлопець Василь, привіз те й те. Що робити? Їй наказали друкувати, щоб взяти замовників „з речовим доказом“.
Мене „взяли“ аж 5 березня 1973 року і прилучили до справи Є. Пронюка і В. Лісового. Зустрілися ми на суді в кінці року. Є. Пронюк і В. Лісовий дістали по сім років ув’язнення та тривалі роки заслання. Мене послали на чотири роки в Мордовію. У серпні 1974 року я занедужав і опинився в лікарні, що в Барашево. І яка радість: там якраз був і В. Лісовий! Ми провели разом три тижні.
В. Лісовий частину терміну провів у Мордовії, решту на Уралі, відтак відбував заслання в Бурятії. Коли кремлівська верхівка в кінці 1979 року окупувала Афганістан, В. Лісовий знову запротестував. На роботі йому створили нестерпні умови, він переслав працювати – і його на рік спровадили до криміналу.
Після звільнення 1983 року В. Лісовий працював науковим співробітником Музею історії Києва, вчителем Великодмитрівської школи, відновив науковий ступінь кандидата філософських наук, реабілітований, у 1990 році поновлений на роботі в Інституті філософії. Викладав філософію в київських університетах, брав участь у виробленні програм та ідеології багатьох політичних і громадських організацій, готував навчальну літературу, уклав (у співавторстві з Олегом Проценком) антології „Консерватизм“, „Націоналізм“, „Лібералізм“, перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов. Автор книжок „Культура-ідеологія-політика“ (1997), „У багатоголоссі політичних дискусій“ (2007).
Одне слово, В. Лісовий не був людиною одного героїчного вчинку. Усе його життя було бездоганним громадянським служінням своєму народові.