26 лютого виповнюється 90 років від дня народження Предстоятеля Української греко-католицької церкви Верховного архиєпископа Києво-Галицького Любомира Гузара.
Людина, яку поважали як в Україні, так і за її межами. Йому належить багато висловів, якими він підтримував та морально направляв українців. Зокрема: „Наш народ має духовну силу здобути остаточну перемогу. Цю силу треба використати: відректися корупції, забезпечити рівність прав, навчити тих громадян, які ще цього не зробили, служити ближнім, а не тільки собі. Ніхто з тих, хто ще не став на шлях до перемоги, не може виправдати себе, кажучи, що це понад мої сили. Жодне добро не є понад наші сили.
Ось вам образ майбутнього. Наше минуле та сучасне вчить нас, що ми – можемо, а якщо можемо, то повинні збудувати рідну хату, в якій будемо щасливими мешканцями“.
Народився Любомир Гузар 26 лютого 1933 року в родині Ярослава Гузара та Ростислави Демчук у Львові, де закінчив народну школу та першу клясу гімназії.
У 1944 році його сім’я виїхала у Зальцбурґ (Австрія), а в 1949 році – в США. Там він закінчив середню освіту в Малій духовній семінарії в Стемфорді, Конектикат. Л. Гузар був пластуном та капеляном таборів Спілки української молоді (СУМ) у Елленвілі, Ню-Йорк. Студіював філософію в Колеґії св. Василія та в 1954 році здобув ступінь бакалавра.
Богословські студії здобув у Вашінґтонському католицькому університеті. У 1958 році, як вихованець Великої духовної семінарії св. Йосафата, одержав ліцензіят богослов’я. В березні того ж року владика Амвросій Сенишин висвятив Л. Гузара на священика для служіння в Стемфордській єпархії. З 1965 року був настоятелем парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні, Ню-Йорк.
У 1967 році здобув ступінь маґістра у Фордгамському університеті Ню-Йорка. В 1969 році переїхав до Рима для продовження богословських студій, які завершив у 1972 році ступенем доктора богослов’я.
Впродовж 1973-1984 роках викладав у Папському місійному університеті „Урбаніана“ в Римі, виконував різні доручення Патріярха Йосифа Сліпого.
2 квітня 1977 року в монастирі Студійського уставу в Кастель-Гандольфо, поблизу Рима, був висвячений Патріярхом Йосифом Сліпим та співсвятителями на єпископа. У 1978 році Патріярх Йосиф призначив єпископа Л. Гузара архимандритом монастиря св. Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України. З 1984 до 1991 року – протосинкел Львівської архиєпархії в Римі.
У 1993 році разом з усією спільнотою з Гротаферата (Італія) повернувся в Україну, служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. 14 жовтня 1996 року, у зв’язку з поганим станом здоров’я Кардинала Мирослава-Івана Любачівського, Синод єпископів УГКЦ обрав Л. Гузара Єпископом-помічником Глави Української греко-католицької церкви з делеґованими правами. А з 14 грудня 2000 року виконував обов’язки Апостольського адміністратора УГКЦ.
26 січня 2001 року на Надзвичайному синоді єпископів УГКЦ вибраний Верховним архиєпископом УГКЦ. 26 січня 2001 року. Папа Іван Павло II затвердив цей вибір. 21 лютого того ж року Л. Гузар став Кардиналом Католицької церкви з титулом Святої Софії на Віа Боччеа у Римі.
21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва, а титул Л. Гузара змінився на Верховний архиєпископ Києво-Галицький.
10 лютого 2011 року на прес-конференції в Києві Л. Гузар повідомив про те, що цього дня Папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного архиєпископа УГКЦ. Відповідне прохання до Святішого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років.
Однак, і після свого зречення він продовжив займатися активною громадською діяльністю. Коли розпочиналася Революція Гідности, Л. Гузар також не стояв осторонь. З його промови розпочалося доленосне віче 1 грудня 2013 року. Відтак, Л. Гузар став одним із моральних надхненників Майдану.
Помер Л. Гузар 31 травня 2017 року в селі Княжичі, поблизу Києва. Похований у Києві в крипті Патріяршого собору Воскресіння Христового.
У колекції Національного музею історії України зберігається унікальний рукопис, зроблений Л. Гузаром до 25-ої річниці святкування незалежности України та переданий до музею на виставку „Слова незалежности“. Рукопис містить наступні роздуми кардинала про роки незалежности України: „За свій вже некороткий вік перебував в середовищах, в яких надія на державу, що в ній наш народ сам би вирішував, як йому жити, була невід’ємною частиною існування. У цих середовищах, починаючи від батьківського дому, з часом багато чого змінювалося, змінювалися люди, обставини, але сама мрія залишалася незмінною. Я вдячний своїм батькам, духовним і світським вчителям, приятелям і співвітчизникам, які допомагали цю мрію зберегти живою, діяльною. Настав час, коли вона почала здійснюватися, за що дякую Богу. Вважаю метою останніх років життя – сприяти тому, щоб мрія про незалежність рідної держави ставала щоразу більше актуальною в житті нашого народу, що, Господи, дай“.