Минуло 95 років з дня народження народного Єпископа Закарпаття Івана Марґітича. Народився він 4 лютого 1921 року в селі Боржавське (тоді – Велика Чингава) Виноградівського району. Був старшим серед сімох дітей. Змалку з батьком ходив до церкви і виховувався в християнському дусі. Мати померла після пологів у 1945 році, коли найстаршому синові Іванові було 24 роки, а наймолодшому Юркові – чотири.
Завдяки вчителеві початкової школи Миколі Медведеві, який заснував у селі „Просвіту“ і Пласт, Іван Марґітич вже десятирічним хлопчиком усвідомив себе українцем. Грав на мандоліні, любив співати і мав чудовий голос. Володів шістьма мовами.
Після Боржавської початкової навчався у Виноградівській горожанській школі та у Хустській реальній гімназії, яку закінчив на відмінно. Тут великий вплив на нього справляли професор релігії о. Дмитро Попович та вихователь у гуртожитку – відомий український поет Зореслав (о. Себастіян Сабол).
У 1941 році Іван вступив до Ужгородської Богословської академії. Після її закінчення висвячений на священика Владикою Теодором Ромжею 18 серпня 1946 року. Серед шести однокурсників І. Марґітич єдиний став целібатником.
Незважаючи на відмінне навчання, в липні 1942 року його заарештували угорські жандарми за участь в молодіжному антифашистському русі на Закарпатті. Пів року провів в угорській катівні.
Після висвячення працював помічним священиком у Виноградові, у жовтні 1946 року прийняв парафію Успенського храму в Рахові, але невдовзі совєтська влада зачинила перед діяльним душпастирем двері храму. Він повернуівся додому‚ у село Боржавське, де в нелеґальних умовах разом з отцями Іваном Романом, Петром Оросом, Іваном Ченгерієм та Іваном Горінецьким вів таємну душпастирську працю.
5 березня 1951 року заарештований і засуджений на 25 років позбавлення волі. Перебував у таборах Омська.
6 вересня 1955 року за амнестією вийшов на на свободу. Повернувся у рідне село. Вдень працював у колгоспі, ночами таємно обслуговував вірних – протягом трьох десятиліть.
Оскільки на Богослужіння їздив мотоциклом, каґебісти у 1973 році влаштували йому аварію. Незагойні рани остеомієліту кісток лівої ноги мучили його до кінця життя. Попри це, завжди молився на колінах.
У 1981 році заснував підпільну семінарію. На таємних богослужіннях одягав усі священичі ризи, коли інші – тільки єпитрахиль (на випадок облави). Протягом семи років у суворій конспірації, як правило, ночами, тривав вишкіл майбутніх священиків.
3 грудня 1986 року був затриманий за нелеґальне Богослужіння в селі Боржавському. Партійна преса публікувала про І. Марґітича наклепницькі статті.
10 вересня 1987 році був таємно висвячений на Єпископа Владикою Софроном Дмитерком з Івано-Франківська. 22 грудня 1987 року Єпископ Іван був присутній на прес-конференції у Москві, на якій пролунала вимога леґалізації Української Греко-Католицької Церкви. Був заарештований московським КҐБ.
27 березня 1988 року Єпископ С. Дмитерко висвятив 12 священиків Боржавської підпільної семінарії. Це відбулося за два роки до леґалізації греко-католицької Церкви і відіграло велику ролю у перших роках відновлення єпархії.
19 травня 1988 року Єпископ І. Марґітич виступив на міжнародному симпозіюмі у Москві – напередодні приїзду Президента США Рональда Рейґана. КҐБ робив все можливе, аби затримати Владику у дорозі, але йому вдалося уникнути пасток і виступити на захист репресованої Церкви.
Він першим в області провів відкрите Різдвяне Богослужіння греко-католикам-угорцям в селі Шаланки 7 січня 1989 року. Від 19 січня 1989 року почав реґулярне відкрите Богослужіння в каплиці присілку Костаковиця села Боржавське, куди сходилися віряни з навколишніх сіл. Уся мізерна пенсія Владики у 1989 році йшла на виплату грошових кар за нелеґальні Богослужіння. Греко-Католицьку Церкву леґалізували в СРСР лише в листопаді 1989 року.
Владика Іван очолив рух за навернення греко-католиків Рахівщини. Першим провів у Рахові відкрите Богослужіння у 1990 році. Цілий рік молився з громадою під відкритим небом, поки греко-католикам не було повернуто Успенський храм.
Організував 31 липня 1992 року з’їзд греко-католиків Закарпаття у Мукачеві. Наслідком першого плебісциту громад Мукачівської греко-католицької єпархії, на якому 54 громади із 77 підтримали приналежність до УГКЦ, стало розпорядження Апостольського Престола від 8 січня 1993 року, яким Ватикан призначив Івана Марґітича синкелом для вірних української ідентичности.
У 1997 році було проведено другий відкритий плебісцит про бажання єдности з Українською Греко-Католицькою Церквою, протоколи якого Владика передав Верховному Архиєпископові Кардиналові Любомирові Гузареві у Львові. Особисто сім разів зустрічався з Папою Іваном Павлом ІІ. Відстоював єдність Мукачівської греко-католицької єпархії та Української Греко-Католицької Церкви. Писав статті до газет, підтримував важливі національні культурні проєкти.
Владика Іван помер 7 вересня 2003 року при посвяченні престолу у селі Пилипці Міжгірського району. Похований у крипті збудованого ним храму у рідному селі Боржавське, який є унікальним на Закарпатті як за архітектурою, так і за розписами. Без сумніву, це є визначна пам’ятка сучасного сакрального мистецтва краю.
Нагороджений орденом „За заслуги“ ІІІ ступеня, різними нагородами обласної та місцевої влад. Почесний громадянин Ужгороду і Хусту. На честь І. Марґітича названі вулиці в Ужгороді, Мукачеві та в рідному селі. У Мукачеві та Рахові встановлені меморіяльні барельєфи. При рахівській парафії відкрито музей І. Марґітича в кімнаті, де він мешкав. На 80-річчя Владики відомий закарпатський поет Петро Скунць написав вірша „Під снайперським прицілом“.
За підсумками науково-практичних конференцій „10 років без Владики Марґітича: на перехресті віків“ видавництво „Тиса“ у 2015 році видало книжку „Народний владика Іван Марґітич“.
Ще за життя єпископа так назвали за скромність і жертовність. Владика проживав у звичайній сільській хаті у рідному селі Боржавське. Завжди був з народом, за народ і серед народу, якому присвятив своє життя. Нині порушується питання про його беатифікацію.
Ужгород