16 грудня, 2022

Історія літературного життя Черкащини або Україна зичливими очима поляка. Частина І

(Частина ІІ)

Літературне життя на Черкащині значною мірою є продовженням літературного життя Середнього Подніпров’я, котре саме і репрезентує Черкащина, – то є сама суть, сама сіль української землі, її географічне й духовне осереддя.

Цей край розглядається істориками, культурологами та літературознавцями як сама сутність української землі, її географічне й духовне серце. Це пов’язано з тим, що в околицях середньої течії Дніпра на межі XVIII-XIX століть почала формуватися окрема українська культура, в тому числі й література як оборонна реакція на російські національно-політичні утиски проти традиції вільного Подністровського козацтва, в тому числі й Запорізького. Це була також захисна реакція на сильні впливи західної культури, зокрема польської. Тут, у глибинці від столиці, швидше відбувалося інтелектуальне й культурне визволення селянства, розвиток національної свідомости на Черкащині, адже вона є також географічним центром України.

В українців не було держави, яка б утримувала націю як політичний організм, тому сполучною ланкою став народний фактор. Історичну ідентичність формувала народна культура, тому й донині, навіть на еміґрації, народна вишивка, костюми, пісні, танці є дуже важливими.

Ще літописи княжої пори, „Пов­чан­ня“ Володимира Мономаха й безсмертне „Слово о полку Ігоревім“ торкнулися наших країв, задали високий тон нашому письменству і засвідчили неабиякий творчий талант предків. Означений тон був підхоплений і розгранений обдарованими літераторами XVII-XVIII століть у різних жанрах письменства. Спов­нене внутрішньої динаміки ХІХ століття вже набагато чіткіше окреслило Черкащину як благодатний у творчому плані край. Знову ж, не було цілості, не було системи, та були помітні явища й імена.

Політичне та соціяльне джерело кристалізації сучасної української культури посилювалося тенденцією зацікавлення та культивування рідної, народної культури, що прийшла із Заходу, яке бере початок з доби романтизму. Почала формуватися українська літературна мова. Досі автори-вихідці з території України, що писали церковно-руською мовою, вживали у своїх творах поряд із російськими та польськими словами слова яскравих наддніпрянських говірок.

Разом із суспільним розвитком, у тому числі й національним, церков­нослов’янська мова стала нефункціональною. Вона була не в змозі висловити дедалі багатшу дійсність, не кажучи вже про те, що вона була незрозумілою для більшости суспільства. Українська нація разом з її культурою, включно з літературою формувалася і розвивалася всупереч несприятливим умовам. Поляки, які внесли значну частину своєї лексики в українську лексику і мимоволі сприяли формуванню української культури, будучи для неї орієнтиром, нехтуючи нею, ставлячись до неї як до селянської, тобто гіршої.

До цього росіяни додали свій шовіністично-імперіялістичний варіянт, заявивши, що української культури не існує, а вона є лише уламком російської.

У ХІХ столітті знекровлена духовно, пригноблена імперською Росією Україна потребувала мистців, сильних не лише творчими талантами, а й мистців-патріотів, готових вдихнути животворну енерґію в національний дух народу, повернути утрачувану віру у краще майбутнє. Черкащина дала в ту пору Україні і світові Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Костянтина Думит­рашка, Василя Доманицького, Сергія Єфремова, Агатангела Крим­ськ­ого…

Жили і творили вони здебільшого не в нашому краї, але завжди його пам’ятали, широко відображали у творах. У другій половині ХІХ століття на Черкащині (Прохо­рівка Канівського району) жив і працював широкознаний вчений-енциклопедист Михайло Максимович, притягуючи до своєї Михайлової гори багатьох відомих людей.

Розроблена Тарасом Шевченком (1814-1861) літературна українська мова зміцніла лише після хвилі революційних подій „Весна народів“, яка привернула увагу европейських урядів, у тому числі держав, що окупували Україну, до національних питань. Доказом цього стало заснування у Львівському університеті, розташованому в Австро-Угорщині, катедри української літератури, яку очолив Я. Головацький. Це не означає, однак, мова в очах усіх, навіть українців, набула повних прав. Наприклад, Львівський з’їзд русинських учених, попри те, що виступав за швидкий розвиток україномовної літератури, погодився залишити німецьку мову в молодших школах „до дозрівання російської мови“. На початку другої половини ХІХ століття москвофільська партія, що діяла на Галичині, навіть почала боротьбу з українською мовою, вводячи російську мову в українську літературу, що призвело до створення дивного мовного витвору під назвою „язик“, який вищезгадані діячі послідовно вживали у своїх промовах на Галицькому сеймі.

Діячі цього руху в рамках журналу „Слово“, що виходив у Львові, заперечували існування окремої української нації і вперто доводили, що її мова є лише діялектом російської мови. У 1859 році знову стався наступ на літературну українську мову, цього разу в західних, раніше ліберальних областях.

Австрійська влада намагалася замінити російське слово „гражданка“ латинським алфавітом. Цей напад був невдалим завдяки ефективним діям українських інтелектуалів на чолі з Йосифом Лозинським (1807-1889).

У 1876 році цар Олександр ІІ видав указ про заборону друку і видання творів українською мовою, за винятком історичних документів і літературних пам’яток, написаних російською мовою. Він також забороняв постановку українських театральних п’єс та ввезення українських книжок і журналів із-за кордону. Хоча в 1881 році було дозволено друкувати словники та ставити п’єси, інші заборони діяли до 1905 року (Маніфест царської толерантности), завдавши великої шкоди українській культурі. З цієї причини національне українське життя перемістилося з Ліво­береж­жя до Гали­чини, де між іншим діяв письменник Іван Франко (1856-1916).

Значно серйозніші наслідки мав циркуляр царського міністра Петра Валуєва (1815-1890), виданий у 1883 р. про заборону вживання української мови в школі та друкування нею підручників, бо – як весь час проповідували – стурбований розростанням українських державотворчих рухів демагогічних шовіністів та російських імперіялістів – „української мови не було, нема й не буде“. Навіть багато тодішніх українських політичних діячів вважали, що для української інтеліґенції достатньо російської літератури, а писати рідною мовою потрібно лише народу.

Проте згадані події не спромоглися викреслити з літератури українську мову, яка в другій половині ХІХ ст. стала літературною.

Збагачувався словниковий запас відповідно до ідей романтизму – широким використанням етнографічного матеріялу та народної поезії, а зміст – залученням народних культурних зразків, з одного боку, і культури західних народів – з іншого.

Надхнен­ня першого типу було особливо поміт­ним у творчості письменниці Марії Вілінської-Мар­кович (1833-1907) (літе­ратурний псевдонім Марко Вовчок), поета Стефана Руданського (1834-1973) та казкаря Леоніда Глібова (1827-1893). Твор­чість Лесі Українки (1871-1913) багато в чому визначає розвиток модерністських тенденцій у літературі XX ст. Її неромантична, символістська поезія та драматургія означили на межі віків увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем (йдеться насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології).

Романтизм на Черкащині розвивався як і в польській літературі першої половини ХІХ ст. так і українській та отримав назву „українська школа“. Він був зосереджений при дворі Потоцьких в Умані, а його членами були Северин Ґощинський, Міхал Гра­бовський, Олександр Гроза, Силь­вестр Гроза та Богдан Залеський. З одного боку, ця група популяризувала українські мотиви в европейських колах, а з іншого – впливала на вдосконалення української літератури. Подібну ролю відігравали корифеї російської літератури, вигнані зі столиць (Петербурґа та Москви) і осілі на Дніпрі: Іван Крилов, Денис Давидов і періодично Олександр Пушкін.

Українська держава почала формуватися після Лютневої революції 1917 року. Для організації збройних сил, у тому числі козацької територіяльної оборони (Гайдамацька рота), було створено Українську Центральну Раду. Ініціяторами їхньої діяльности стали численні, хоча часто ефемерні, органи та асоціяції.

Важливим поштовхом для становлення національної культури, в тому числі й літератури, в Україні стала „Українська революція“. Період 1917-1921 років пов’язаний з Укра­їнською Народною Республікою і тісно пов’язаним з нею „Українсь­ким Відродженням“. Період 1920-их років, що характеризується інтенсивними зусиллями зі зміцнення української культури, завершився більшовицькою реакцією, яка нищила національні ідентичності; метафорично „Розстріляне відродження“ у 1920-их роках. Вони були пов’язані з революційними потрясіннями в усій Російській імперії, що занепадала, включно з суспільними процесами та соціяльним визволенням, але мали й свій національний характер.

Вони наголошували на самостійності української нації з точки зору окремої держави.

Перші ознаки більш-менш організованих форм літературного життя з’явилися в роки Української революції та в роки„українського ренесансу“. Могутнім поштовхом для цього стало помітне вивільнення національних чинників особистости й держави. Явними показниками духовного відродження стали досить численні періодичні видання на місцях, у т.ч. й на Черкащині (Умань, Звенигородка, Черкаси), налагодження друкарської справи, хай і не надто потужної.

По всій Україні створювались філії низки літературних об’єднань, найперше – „Плуга“, „Гарту“, „Молодняка“ та інших. Черкащина в цьому не була винятком. І хоч місцеві літературні філії не мали якихось епохальних здобутків, але помітно консолідували й підтримували літературно обдарованих людей, помітно пожвавлювали літературний рух. Зрештою, ті віддалені від столиці філії ставали міцними сходинками у творчому зростанні багатьох згодом знаних письменників.

Так, у 1920-их роках на Черкащині діяли три досить помітні філії спілки селянських письменників „Плуг“ – Черкаська, Уманська, Золотоніська та плужанські літературні гуртки в Катеринополі й Медведівці. З числа учасників тих літературних об’єд­нань досить голосно заявили про себе в письменстві Микита Шумило й О. Лан (Коршак), Юрій Лавріненко й Володимир Штангей, Раїса Троян­кер і Ярослав Гримайло, Юхим Гедзь (О. Савицький) й Антон Хуторян.

Пролетарський „Гарт“ у ті ж роки вкоренився в Черкасах, із його рядів вийшов Лесь Гомін (О. Королевич), автор відомого роману „Голгофа“ та інших творів. Саме Лесь Гомін разом із молодим Семеном Скляренком та іншими здібними юнаками „розворушили“ літературне життя в „Сонго­роді“, як досить влучно назвав Черкаси гуморист-сатирик Юхим Гедзь. Допомагали їм у цьому й черкаські „молодняківці“ – члени філії „Молодняка“ – Іван Семиволос, Василь Півторадні, Ярмолай Ясино­вий та інші. „Молодняківські“ гуртки означили себе і в Умані, Корсуні, Золотоноші.
У Києві ж і Харкові „українське відродження“ 1920-их творили Павло Филипович і Михайло Драй-Хмара, Олекса Влизько й Тодось Осьмачка, Марія Галич і Юрій Смо­лич, Іван Кулик та Віталій Чигирин, багато інших уродженців Черкащи­ни, котрі й про батьківщину не забували, при першій-ліпшій нагоді навідувались у рідні місця, підтримували літературне життя краю. Скажімо, поет і вчений Павло Филипович, будучи в Лозоватці, гостюючи в батьків, піклувався творчою долею талановитого поета Степана Бена.

Цікаві роботи виконали Микита Шумило (1903-1982), Юрій Лаврі­ненко (1905-1987), Володимир Штангей (1895-1937), Раїса Троян­кер (1908-1945), Ярослав Гримайло (1906-1984), Юхим Ґєдзь (1896-1937), Антін Хуторян (1892-1955) та Семен Скларенко (1901-1962). До „Гарту“ належав Лесь Гомін (1890-1958). Черкаський осередок „Загай­ника“ складали Іван Семиво­лос, Василь Півторадні, Ярмолай Яси­новий, а клуби цього товариства діяли в Умані, Корсуні та Золотоноші.

Цей важливий період у культурному житті України та Черкащини як такий завершився кривавими репресіями у формі чисток. Вбивали дійсних і вигаданих противників комунізму, включно з авторами національних літератур. У 1937-1938 роках у Черкасах були розстріляні поет Степан Бен (1900-1937), прозаїки і журналісти Онопрій Турган (1900-1938) і Варавва Стеб­лик (1884-1937), а в Умані – прозаїк Роман Гуцало (1894-1938).

(Далі буде)

Коментарі закриті.