(Закінчення. Початок в ч. 50)
Звичайно ж, винятково важливим кроком для відродження краю стало створення у січні 1954 року Черкаської области. Її адміністративно-територіяльні межі охопили навдивовиж багаті не тільки економічним, а й історично-духовним потенціялом реґіони.
Самі лише назви – Умань, Канів, Корсунь, Чигирин, Кам’янка, Моринці, Шевченкове, звичайно ж, Черкаси – чого варті! То вже не тільки географічні координати, то вже і насамперед – координати духовні. І не тільки Черкащини, а всієї України. Із глухих віддалених провінцій ті райони, зібрані в єдиний вузол, дедалі більше й закономірніше стали сприйматися як духовний центр України. Особливо це проявилося в роки незалежності держави.
„Стаємо духовним центром України“, – назвала одну зі своїх статей Людмила Тараненко.
Така еволюція назв стала досить виразним посвідком тому, що й до Черкащини долинули животворні подихи відомої духовної „відлиги“. У творах помітно поменшало бадьористої казенщини, бо зримий оптимізм і будівнича сутність у прозі й поезіях черкасців здебільшого спиралися на такі ж видимі реалії оновлюваного життя.
Свій ентузіязм творити нову реальність Михайло Масло (1918-1984) висловив у своєму вірші:
Черкаси, Черкаси! Моє рідне місто,
Вогні над тобою, мов з іскор намисто.
Он баштові крани уперлись в блакить,
Щоб в праці змагатись, творити і жить…
Це була наївна, але щира заява, але, безсумнівно, навіяна ідеологією.
Разом з розвитком освіти та поширенням культури зростала кількість людей, які цікавилися літературою. Дебюти множилися.
Позитивні зміни відбувалися і в суто естетичній палітрі творів черкаських літераторів, вона помітно збагачувалася й урізноманітнювалася, що, власне, теж було знаком доби. Правда, як і „по всей стране великой“, не теренах літературної Черкащини теж відлунювали столичні ідейно-естетичні „битви“, виявляючись у спробах „скубнути“ когось із письменників, звинуватити їх у якихось творчих „гріхах“. Так, наприклад, один із тодішніх черкаських критиків писав в огляді „Про поезію молодих“: „Деякі початківці, не бажаючи себе утруднювати вивченням життєвої дійсності, йдуть по лінії літературщини, часом скочуються до словесного штукарства. Такий нахил позначився, зокрема на віршах О. Найдена та М. Вейцмана“.
1958 року поетичними рядками на сторінках „Дніпрових зір“ заявив про себе Василь Симоненко. На той час уже мали перші поетичні збірки Микола Негода („Ростуть сини“) і Михайло Масло („Дорогою в поле“), книжки прози Лариси Письменної („Томка з Боготола“ та ін.).
1960-ті роки для літературної Черкащини виявились неоднозначними. До явних здобутків слід віднести появу Симоненкових „Тиші і грому“ і „Земного тяжіння“, апофеозу поетично-пісенної творчости М. Негоди – пісні-реквієму „Степом, степом“. Кілька збірок віршів надрукував Михайло Масло, мужніли поетичні голоси Івана Дробного, Марка Вейцмана, Василя Марсюка. Несподіванкою для багатьох став роман сільського самородка-письменника Василя Безпалого „Гомін степів“. На іншому полюсі почуттів – передчасна гірка втрата – відліт у вічність Василя Симоненка, смерть Леоніда Недолі… Перестали виходити збірники обласного літературного об’єднання, виїхали з Черкащини Іван Рябокляч, Лариса Письменна.
У 1972 році зареєстровано осередок Спілки письменників України. Секретарями осередку були Федір Моргун (1972-1977), Микола Негода (1978-1988), Сергій Носань (1988-1992), Людмила Тараненко (1992-1999), Григорій Білоус (1999-2010), Валентина Коваленко (2010-2014), Володимир Ткаченко (2014-2017), Володимир Поліщук (2018).
У національному маштабі стали відомі Іван Рябокляч (1914-1999), Лариса Письменна (1914-1992), Микола Негода (1928-2008), Михайло Масло (1918-1984), Петро Линовицький (1943-2002), Майя Фролова (1931-2013), до яких приєдналися вихідці з Черкащини, але й з інших місць Костянтин Світличний (1922-2001), Василь Захарченко (1936-2018), Наталія Віргуш (1948), Максим Гаптар (1919-1988), Іван Дробний (1931-2018), Валентина Кузьменко-Волошина (1944), Сергій Носань (1939-2019), Ляля Рубан (1951), Василь Дергач (1927-2021), Людмила Тараненко (1948), Сергій Підгорний (1953-2011), Микола Шапошник (1934-2009).
1970-ті стали роками утвердження новоствореного спілчанського осередку, пошуків ним форм творчої роботи, закладання традицій літературного життя краю. Письменники Черкащини започаткували 1976 року щорічне літературно-мистецьке свято „Поетичний жовтень“, проведення якого після тривалої перерви відновлене кілька років тому. За ініціювання черкащан започатковане й утвердилося щорічне Міжнародне Шевченківське свято „В сім’ї вольній, новій“, багато інших добрих справ.
Після проголошення незалежности літературне життя Черкащини повністю звільнилося, хоча з 1960-их років розпочався процес визволення, від ідеологічних кайданів та русифікаторського тиску.
Окремі автори почали більше індивідуалізувати свою поетику, наприклад, згадати збірки віршів Людмили Тараненко „Дароване літо“, „Терези“, Наталії Віргуш „Очищення“, „Я не зрікаюся себе“, „Дорога до світла“, „Золоті сліди“, Івана Дробного „Груша в полі“, Миколи Негоди „Чорний біль“, Василя Дергача „Розп’яття“.
Молоді поети не тільки продовжують найкращі традиції старших колег, а й розвивають їх, стверджуючи славу Черкащини, як реґіону талантів. Лавреатами чи дипломантами Міжнародної літературної премії „Гранослов“ останніми роками стали Олексій Софієнко (збірка віршів „Голодне коріння“), Василь Пахаренко („Скалки“), Олекса Озірний („Проща“), Марина Павленко („Бузкові зошити“), Володимир Даник, Віра Балдинюк, Оксана Кириченко та інші. Власні поетичні голоси знайшли Сергій Руднєв і Микола Шамрай, Сергій Левченко і Сергій Ткаченко, Григорій Діхтяренко й Олександр Зеленько, Валентина Кузьменко й Валентина Коваленко.
Належно заявили про себе черкаські письменники і в прозі. Звичайно, тут найперше належить говорити про Василя Захарченка, чия справді подвижницька творча праця закономірно увінчана Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка, поважними літературними преміями імені А. Головка та Ю. Яновського.
Справжнім відкриттям для всієї читаючої України стала історична трилогія Андрія Химка, людини трагічної долі. Його романи „Засвіти“, „Між орлами і півмісяцем“, „Під Савур-могилою“ стали в ряд новітньої історичної прози поруч із творами Ю. Мушкетика, Ю. Хорунжого, Р. Іваничука, Г. Колісника та інших майстрів пера.
Твори для юнацтва створила російськомовна письменниця Майя Фролова. Не залишився поза увагою і твір Віктора Онойка „Пацани“.
Перу Сергія Носаня належать книги повістей і оповідань „Стежка в зеленому житі“, „Чисті плеса“, „Час глибокої осені“, роман „Метеори“ та інші твори.
Багатопроблемний роман „Гони золотого зайця“ й низка оповідань в активі Григорія Білоуса. А Микола Негода, написавши історико-біографічний роман „Отаман Мамай“, не тільки сказав слово правди про одного з героїв трагічної Холодноярської республіки – маловідомої ще сторінки історії, але сказав і слово спокути перед пам’яттю холодноярців за деякі неісторичні сторінки свого давнього роману „Холодний Яр“.
Кажучи про черкаських прозаїків, ніяк не можна не відзначити пригодницькі твори Станіслава Стеценка, одного з переможців „Гранослова“. Його гостросюжетні повісті-детективи ставлять молодого автора в коло найперспективніших майстрів пригодницького жанру, мають явну европейську орієнтацію.
Драматургічний жанр нинішнім черкасцям вдається менше, аніж це робили, скажімо, класики в ХІХ столітті. Дві драматичні поеми написав Микола Негода, близько десяти – Сергій Носань. Вони мали свою сценічну історію, зацікавили глядачів і читачів.
У сфері літературознавства й публіцистики дуже помітними стали праці дослідника й поета Василя Пахаренка. Тут же варто назвати літературно-критичний нарис Володимира Поліщука „Василь Захарченко“, його ж монографію „Повість про героїку і трагедію“ і збірки „Слава не вмре, не поляже“, „Під прапором неба“, „Вінок терновий, вінок лавровий“, а також дослідження Володимира Ракшанова „Творчість гетьмана Івана Мазепи, його постать у світовій літературі й публіцистиці“.
Ведучи мову про літературний процес на Черкащині, не можна оминути увагою тих колективних збірників, сторінки в яких надавалися переважно молодим авторам – „Черкаські поети-89“, „Черкаські поети-90“, „Толока“, „Вітрила наших мрій“, „Первоцвіт. Поети Маньківщини“, „Світанки над Тясмином“ (Чигирин), „Тарасова зоря“ (Канів), колективні збірки аванґардного спрямування 1990-их „Боже, ми вільні“ (автори М. Бабак, І. Лавріненко, С. Левченко, Є. Найден) і „Доба туманів“ (автори ті ж і М. Воробйов). Останні два збірники стали своєрідним продовженням загальноукраїнських тенденцій, започаткованих групами „Бу-Ба-Бу“, „ЛуГоСад“, „Пропала грамота“, „Нова дегенерація“.
Роки незалежности України надали незрівняно більші можливості розвитку письменства у краї. На теренах області з’явилася низка державних і недержавних видавництв („Сіяч“, „Інлес“, „Відлуння“, „Засвітки“, „Тясмин“). На першому числі припинив своє існування журнал „Апостроф“. У Каневі з 1997 року досить реґулярно виходить українсько-російсько-німецький журнал „Склянка часу“, хоч і нереґулярно, але друкується „Корсунський часопис“. На цьому тлі відносно стабільним постає альманах обласної письменницької організації „Холодний Яр“, вісім чисел якого побачили світ у 1994-1998 роках.
Важливою ділянкою роботи черкаських літераторів за останні роки є повернення із забуття незаслужено забутих письменників, більшість із яких були репресовані. Протягом 1990-2000 років проведено в області десятки літературних вечорів, слово правди мовлене про багатьох мистців, серед яких – Степан Бен, Тодось Осьмачка, Агатангел Кримський, Надія Суровцова, О. Лан, Андрій Чужий, Павло Филипович, Сергій Єфремов та багато інших. За активної участі літературознавця В.Поліщука надруковано збірки творів репресованих письменників – Т. Осьмачки, С. Бена, О. Лана, Ю. Гедзя, А. Чужого, Д. Борзяка, О. Журливої. Відкрито меморіяльні дошки письменникам-землякам.
1994 року в області встановлено дві премії: літературно-публіцистична (з 2001 року – літературна) премія „Берег надії“ ім. В. Симоненка та літературно-краєзнавча премія імені М. Максимовича.
На Черкащині створена мережа музеїв літературного спрямування: Шевченківські – у Моринцях, Шевченковому, Будищі, Зеленій Діброві, Каневі, Черкасах, Гулаків-Артемовських у Городищі, М. Старицького у Кліщинцях Чорнобаївського району, І. Нечуя-Левицького у Стеблеві, М. Масла у Ковалівці Драбівського району, В. Симоненка у Черкасах.
На рубежі ХХ-ХХІ століть літературна творчість і життя зазнають процесу поляризації, хоча роля літератури на Черкащині, як і в усій Україні, залишається значною, а під час тривалої війни з 2014 року, крім книг публікуються літературні публікації в районних і місцевих виданнях, діють місцеві музеї та спілки письменників. Мова і література є зброєю і ознакою ідентичности української нації, яка ще бореться за своє незалежне існування.
Переклад з польської мови: Леся Кондратюк
Стефан Пастушевський народився 1949 року в Бидгощі. Поет, прозаїк, громадський діяч. Закінчив Вищу інженерну школу в Бидгощі, Університет ім. М. Коперніка, Ґданський університет. Був активним учасником руху „Солідарність“, зазнав арештів і репресій від комуністичного режиму в Польщі. Був послом Сейму. 2013 року захистив докторський ступінь в Університеті Казиміра Великого. Лавреат низки літературних премій.