3 вересня, 2021

Історичні та правові аспекти визнання Голодомору геноцидом українців

Розрахунки i прорахунки демографiв

Наукові дебати є звичним явищем в академічному середовищі. Навіть конфліктні ситуації, як правило, розвиваються повільно, їхні учасники частіше застосовують тактику замовчування тез своїх опонентів та не вдаються до відкритої конфронтації. Зовсім іншою є ситуація навколо Голодомору-геноциду українців, тобто особливо тяжкого злочину, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 рр. проти української нації.

Наукові дослідження Голодомору на сучасному етапі стосуються наступних напрямків: підрахунку загальної чисельности жертв, інтерпретації Голодомору 1932–1933 років у широкому світовому контексті та, хоч як це дивно, – кваліфікації Голодомору як акту геноциду.

Відомий історик, професор Станіслав Куль­чицький свого часу заявив, що міжнародна конференція, яка відбулася у Києві 25–26 вересня 2008 р., поставила крапку у багатолітній дискусії про кількість жертв Голодомору. На цій конференції директор Інституту демографії та соціяльних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України Елла Ліба­нова представила демографічні розрахунки, згідно з якими прямі втрати України у кордонах 1933 року від голоду 1932–1933 рр. склали 3 млн 400 тис. осіб. Ця цифра майже точно збiглася з попередніми розрахунками самого С. Кульчиць­кого, які він оприлюднив iще на початку 1990-их рр.

Однак із такою оцінкою демографічних втрат України внаслідок Голодомору не погодилася переважна більшість істориків та дослідників.

Дискусія про кількість жертв Голодомору актуалізувалася після того, як у квітні 2015 р. українські демографи Наталя Левчук, Омелян Рудницький, Алла Ковбасюк та американський демограф Олег Воловина опублікували нібито уточнені розрахунки втрат міського та сільського населення України внаслідок Голодомору, котрі, за їхнiми даними, склали 3 млн 900 тис. осіб (чи українців?).

Однак авторитетні українські та зарубіжні науковці й дослідники заявили, що комуністичний тоталітарний режим знищив понад 10 млн українців.

У жовтні 2016 р. у Києві відбулася міжнародна науково-практична конференція: „Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації“, учасники якої звернули увагу на недоліки та невідповідності у розрахунках демографів. Зокрема, йшлося про недостовірність цифри, котру працівники Інституту демографії та соціяльних досліджень використовували як вихідний пункт для своїх розрахунків щодо чисельности втрат від Голодомору (меншу майже на 1 млн осіб). Також історики звернули увагу й на те, що під час розрахунків демографи не враховували українців, які були знищені голодом, репресіями, розстрілами за межами УСРР.

Нещодавно старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Геннадій Єфіменко звинуватив професора Володимира Сергійчука, одного з провідних дослідників голодоморів в Україні, який навів чимало арґументів проти запропонованої демографами цифри жертв Голо­домору, в „містифікаціях“, кілька разів при цьому повторивши, що мешканців України у 1930-их рр. уже „порахували ті, кому це належить робити за фахом, тобто українські демографи“.

Однак Г. Єфіменко фальсифікує історичні факти та першоджерела. Так, начальник УНГО УСРР Олек­сандр Асаткін у 1937 р. зробив аналізу та демографічні розрахунки дефіциту населення УСРР (відома демографічна „формула Асаткіна“, обрахування дефіциту населення) та встановив, що дефіцит населення УСРР становить 7 млн 100 тис. осіб.

У 1930-их роках наукові проґнози чисельности населення УСРР на 1937 р. зробили й інші українські демографи: український демограф, статистик, один із фундаторів української демографічної школи і державної демостатистичної служби, професор Арсеній Хоменко, який обрахував дефіцит населення УСРР у 7 млн 700 тис. осіб, та засновник і керівник (1918–1938 рр.) Інституту демографії (з 1934 р. – Інститут демографії і санітарної статистики) АН УСРР Михайло Птуха – дефіцит 6 млн 700 тис. осіб, які фактично підтвердили демографічну „формулу Асаткіна“.

Крім того, заступник начальника відділу населення і охорони здоров’я ЦУНГО СРСР демограф М. Курман, який відповідав за організацію Всесоюз­ного перепису населення 1937 р., на підставі зафіксованих даних заявив, що в 1933 р. недообліковано близько 1 млн випадків смертей (а скільки ж у 1932 р.?).

Також до загальної чисельности жертв необхідно додати щонайменше 1 млн завезених переселенців на місце знищених українців, про що повідомляв колишній працівник Центрального статистичного управління УСРР Д. Соловей, який визначив втрати української нації у 8 млн 700 тис.

О. Асаткіна розстріляли 2 вересня 1937 р., М. Птуха репресований у лютому 1938 р., А. Хоменка розстріляли 22 березня 1939 р., М. Курман репресований 21 березня 1937 р. Таким чином комуністичний тоталітарний режим знищував свідків i приховував злочин геноциду українців.

За офіційними даними сільгоспподаткового обліку наркомату фінансів станом на червень 1934 р., сільське населення України скоротилося на 6 млн 178 тис. осіб. Додаємо до цієї кількости жертв 1 млн випадків зафіксованих смертей (за даними відділу населення ЦУНГО, лише за 1933 р.), котрі не охоплені обліком, та 1 млн завезених переселенців. Отже, першоджерела свідчать, що втрати української нації лише у сільській місцевості становлять 8 млн 178 тис. 900 осіб.

Комуністичний тоталітарний режим також знищував голодом, репресіями, депортаціями українців, які проживали в містах. Висновками судово-медичних експертизи від 30.10.2009 р. №153-ДМ/09 та від 10.11.2009 р. №160-ДМ/09 встановлено, що лише у 1933 р. у м. Харкові голодом було знищено 100 тис. українців. А скільки в містах по всій Україні?

Крім того, до 1,5 млн українців знищено голодом, репресіями, депортаціями та розстрілами на українських етнічних землях (Кубань, Дон). Під час знищення станиці Полтавської каральні органи заарештували 1 тис. козаків, вивезли їх на Урал та спалили живцем на заводі. (Трепачко М. История семьи казаков // Родная Кубань, 2002. – №3. – С. 106–120).

Демографічні наслідки Голодо­мору на основі даних перепису населення встановив у 1940 р. впливовий економіст-міґрант С. Прокопо­вич. За його підрахунками, Голодо­мор 1932–1933 рр. забрав життя понад 9 млн українців. Представник Швеції в ПАРЕ Горан Ліндблед у своєму виступі, на основі якого прийнято Резолюцію ПАРЕ 1096 (1996), заявив, що 1932–1933 рр. втрати українців склали 8 млн 30 тис. осіб. Голод використовувався як політична зброя, ці цифри зменшені і повинні бути перевірені, коли всі архіви стануть доступними.

Виникає запитання до історика Г. Єфіменка, а також до демографа Е. Лібанової: так яку чисельність українців знищив комуністичний тоталітарний режим в УСРР та яку чисельність українців знищено за межами УСРР?

 

Світова практика встановлення чисельности жертв геноцидів

За результатами проведених досліджень авторами проаналізовано світову практику встановлення чисельности жертв геноцидів вірмен, євреїв, казахів, ромів. Так, під час вчинення злочину геноциду вірмен у 1915–1916 рр. на території Османської імперії, за різними джерелами, знищено від 300 тис. до 1 млн 200 тис. вірмен із 1 млн 500 тис., що проживали в ній.

Турецька влада визнала, що в 1915–1916 рр. загинуло 300 тис. вірмен (вбиті, загинули від голоду і хвороб). Згідно з даними Між­народної асоціації дослідників геноциду (IAGS), загиблих було понад 1 млн. Вірменія заявила, що загинуло 1 млн 500 тис. осіб. Світова спільнота визнала масові знищення вірмен геноцидом та верхню межу жертв – 1млн 500 тис. осіб.

У часи Другої світової війни (1939–1945 рр.), за різними джерелами, було знищено, зникли безвісти та зазнали переслідувань до 6 млн євреїв, з них – 1 млн 500 тис. дітей та 1 млн 500 тис. євреїв, котрі були виселені у 1941–1945 рр. углиб території СРСР. У даному випадку за основу також взята верхня межа, яка становить 6 млн осіб.

За різними дослідженнями у 1939–1945 рр., нацистами було знищено від 200 до 500 тис. ромів. Під час визначення остаточної чисельности жертв геноциду ромів узята верхня межа – 500 тис. осіб. Постановою Верховної Ради України „Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів“ від 8.10.2004 р. №2085-IV жертвами геноциду визнано 500 тис. ромів.

Комуністичний тоталітарний режим у 1932–1933 роках вчинив злочин геноцид проти казахів. Офі­ційна комісія парляменту Казахстану в грудні 1992 року зробила висновок про те, що від колективізації та голоду загинуло 2 млн 200 тис. казахів. Казахи продовжують розсекречувати архіви, проводять історико-правові дослідження та здійснюють пошук свідків і документів iз метою встановлення  історичної правди. Сучасні дослідження свідчать, що під час геноциду Казахстан втратив понад 4 млн казахів.

Висновок: під час проведення історико-правових досліджень та судових експертиз з метою встановлення чисельности жертв геноциду українців 1932–1933 рр. потрібно брати (враховувати) верхню межу жертв. Це світова практика. Крім того, слід зазначити, що жодна з країн світу до цього часу не змогла встановити індивідуально кожну жертву злочину геноциду, незважаючи на скрупульозні дослідження та кримінальні розслідування.

Також звертаємося до істориків, правників, демографів та дослідників: настав час припинити використання радянської термінології та штампів, якими комуністичний тоталітарний режим таврував українців, а також розпочати створювати українську історичну школу, захищаючи національні інтереси українського народу та Української держави.

 

Микола Герасименко,
заслужений юрист України

Віктор Скавронік, кандидат
юридичних наук,
заслужений юрист України

Коментарі закриті.