Лев Хмельковський. “Як ми жили”. Спогади про Головчинецький спеціяльний дитячий будинок ім. Сталіна. Київ. Смолоскип, 2012. 72 стор.
Книга спогадів Лева Хмельковського (США) „Як ми жили“ розповідає про шкільні роки автора, коли він перебував у спеціяльному дитячому будинку ім. Сталіна в с. Головчинці поблизу Летичева (тепер Хмельницького району Хмельницької области). Спогади подають важливі деталі із життя вихованців дитбудинку в 1940-1959 роки, розкривають ставлення комуністичного тоталітарного режиму до дітей, позбавлених батьківського дому.
Все більше й більше так званих „білих плям“ в історії українського народу відкривається нам від часу постання незалежної української держави, все глибше і зриміше пізнаємо ми нашу минувшину. І вагома частка в цьому процесі належить меморіяльній літературі – спогадам, щоденникам, листам тощо. Тут можна назвати імена авторів таких книг як політичні діячі Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Ісак Мазепа, письменники Аркадій Любченко, Олекса Гай-Головко, Микола Руденко, Олесь Гончар, Іван Дзюба, учасники боротьби Української Повстанської Армії проти чужоземних загарбників Микола Чарторийський, Марія Савчин та сотні інших.
Для нас, мешканців Хмельницької области, особливо цікавими й цінними є спогади письменників Уласа Самчука, Григорія Костюка, Микити Годованця (останні, до речі, упорядковані та видані окремою книгою Хмельницьким обласним літературним музеєм), які частково розкривають події, що відбувалися в нашому краї. Тут, як бачимо, на жаль, перелік досить короткий. Тому не можна не порадіти з виходу в світ, хоч іще десять років тому, в 2012 році, невеличкої за обсягом, але цікавої книжки спогадів Лева Хмельковського з простою назвою „Як ми жили“ – про Головчинецький спеціяльний дитячий будинок ім. Сталіна в 30-ті роки минулого століття. Книга побачила світ у видавництві „Смолоскип“ (Київ).
Лев Хмельковський – письменник, публіцист, перекладач, журналіст, редактор найстарішої україномовної газети „Свобода“, що виходить у Сполучених Штатах Америки безперервно з 1893 року, орган Українського Народного Союзу.
Лев Костянтинович народився 19 жовтня 1937 року в місті Полонному. Батько рано покинув сім’ю, мати ж, Валентина Ченцова (1912-1995) пробувала свої сили в літературі (поезія, проза, драматургія), але в 1944 році за вірш про Україну, надрукований в українській газеті під час німецької окупації, була засуджена комуністичним режимом на десять років таборів та п’ять років заслання. Малий Левко став вихованцем дитячого будинку в Старокостянтинові, а через кілька років, у 1948-му, його перевели до спеціяльного дитбудинку ім. Й. Сталіна в селі Головчинцях тоді Летичівського, тепер Хмельницького району Хмельницької области. Тут він пішов до четвертого класу. Після закінчення семирічної школи в тому ж закладі навчався в Кам’янець-Подільському сільськогосподарському технікумі на бухгалтера. Після призову до армії пройшов навчання у військовій школі авіомеханіків стратегічної авіяції і служив механіком літаків Ту-16 і Ту-4 в Прилуках, Моздоку, Мелітополі.
Мати, повністю відбувши призначений термін покарання, після повернення з ув’язнення й заслання поселилася в Черкасах, і тому після служби в армії Лев Хмельковський у 1959-1965 роках працював механіком літака Ан-2 в цьому ж місті.
Там друкував свої твори в обласній газеті „Молодь Черкащини“, контактував із поетом і журналістом Василем Симоненком. Навчався заочно у Київському університеті. З 1965 року Хмельковський працював у газеті „Черкаська правда“, але в 1974-му був звільнений з роботи і виключений з КПРС за „політичну незрілість“.
Двадцять років по тому працював у науково-дослідному інституті, де створив галузевий пресцентр хемічної промисловости союзного значення. Підтримував контакти з літераторами й журналістами Польщі, які ввійшли до „Солідарности“.
Разом з ними підготував і видав у Польщі дві збірки українських і польських поетів та художників-графіків, які не могли публікуватися в СРСР.
У 1986 році Лев Костянтинович перейшов працювати головним редактором обласного радіо, яке стало демократичною трибуною в період боротьби за незалежність України. У 1996 році разом з дружиною Лесею виїхав на постійне проживання в США. Від 1998 року працює в газеті „Свобода“. З-під його пера вийшло майже два десятки книг спогадів, публіцистики, перекладів з польської мови. Серед них – видані в Україні книги „1937“, „Без матері“, „Сумна комедія“, „Незабутній СССР“, „Америка: українські зустрічі“.
„Як ми жили“ – спогади про дитинство. Але особливе – повоєнне, сирітське, колективне, де „ми“ – це вихованці Головчинецького спеціального дитбудинку імені Й. Сталіна. Книга складається з коротеньких розділів, у центр яких, як зазначає автор передмови письменник, доктор філології, професор Володимир Поліщук, Лев Хмельковський ставить „якусь цілком побутову річ, явище, подію й навколо них розгортає нескладний сюжет-оповідь, у якому виписується певний сеґмент повсякденного буття дитбудинківських дітей“. Спогади починаються конкретно з того місця, де й відбувалися події. „Дитячий будинок розташувався в стінах старовинного православного монастиря на високому березі Південного Бугу.
Від шляху, що йшов з Вінниці до Проскурова, його відділяв старий гарний ліс, котрий перетинала заглибленням давня монастирська дорога. Обабіч неї тривалий час стояли покинуті німцями потужні панцирні тягачі і танки“. Такими короткими деталями пересипана й подальша розповідь про будівлі та подвір’я дитбудинку, його працівників та мешканців села (асенізатор Козка, „сільський придурок“ Кирило, вихователька Анна Євлампіївна, яку називали Анною Лампівною), про ліс та його чари й таємниці, а ще про пошуки й крадіжки дров із нього, про монастирські сади, про будівництво гідроелектростанції силами дітей й поїздки за торфом до Деражні чи Летичева.
За короткими описами бачимо гіркоту життя малих сиріт, байдужість до них вихователів, бюрократію й формалізм у роботі закладу. Мабуть, вихованців звозили в дитбудинок з усього Радянського Союзу. Федір Ларіонов, наприклад, був з Улан-Уде, Віктор Бардаєв, а насправді, як згодом з’ясувалось, Мансур Пардаєв, з Таджикистану. Але всіх їх записали уродженцями села, причому день народження визначили один на всіх – 20 грудня. Такий запис зберігся і в документах автора спогадів.
Час від часу на сторінках книги зустрічаються способи покарання дітей за якісь провини. Наприклад, позбавлення права на перегляд кінофільму – чи не єдиної культурної розваги в дитбудинку. Втім, разом з тим, і засобу масової ідеологічної обробки глядачів, бо автор наводить такі назви кінофільмів, як „Сталінградська битва“, „Падіння Берліна“, „Партійний квиток“, „Сміливі люди“, „Червоний галстук“, „Суд народу“, „Звільнення Китаю“ та інші подібного спрямування. Або випадок, коли майбутній автор спогадів зі своїм однокласником бігли навколо спального корпусу і „налетіли на вихователя“. І негайно за цю „провину“ одержали справжнє покарання: винести вночі з напівзруйнованої війною частини будинку сімдесят нош зі щебенем. А що вже згадувати про директора дитбудинку, який мав улюблених хлопчиків серед вихованців і, як згодом з’ясував автор, не безпідставно.
У звичній для нього манері стислого переказу подій Лев Хмельковський розповідає і про марні сподівання на обіцянку літнього відпочинку в дитячому таборі „Артек“ на березі моря в Криму. Не дісталось йому цієї нагороди за відмінне навчання, адже мати його в цей час відбувала ув’язнення в Сибіру. „Мені й так вихователька Анастасія Юхимівна Полуденна нагадувала, що я маю бути вдячний Батьківщині і великому Сталінові за щасливе дитинство, на яке я, звісно, не заслуговував“, – згадує автор. Після закінчення школи юнака з тієї ж причини – через матір, – одного з трьох вихованців дитбудинку, не прийняли і до Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту, де насправді під прикриттям цією назвою навчали авіяційних фахівців.
Семирічна школа, звична для того часу, розміщалася на території закладу, але вчителі та директор школи не належали до посадових працівників дитбудинку. Разом з вихованцями дитбудинку навчалися й діти з Головчинець, бо село не мало своєї окремої школи. Звичайно, життя сільських дітей відрізнялося від побуту сиріт. Для вихованців будинку, наприклад, справжнім дивом були крашанки, які сільські діти приносили до школи.
Оповідаючи про життя у дитбудинку, автор не вдається до емоцій. Пише про події, факти коротко, стримано. І вже уява читача домальовує ці сухуваті картини і сцени – сірі й похмурі, з ріденькими проблисками світла, радости. Та чи можна назвати радістю те, що черговому по кухні відкривалася можливість обгризти кістки, витягнуті кухарем із загального казана, і потім кілька днів почуватися недужим? Хіба що просвіток у нужденному побуті давало спілкування з природою, читання книг… Та й це потрібно було здобути всупереч правилам і режиму, що панували в закладі для безбатченків.
„Як ми жили“ – таку просту, буденну назву дав своїй книжці Лев Хмельковський.
„Його спомини – це своєрідний присуд жорстокій комуно-більшовицькій „теорії і практиці“, присуд, на який автор здобув право далеко не завжди прихильними до нього обставинами життя“, – зазначає у своїй передмові до книги Володимир Поліщук. І додає, що автор „висновує прямим текстом і підтекстом, що так ми не мали жити, не можемо жити і не будемо жити…“.
Чому так жили і чому не можна так жити – це основне, що може винести читач із книги спогадів Лева Хмельковського. А ще – пізнати невелику, „дитячу“, але історію із минувшини нашого краю. Для мене, автора цього короткого дослідження, це було важливо. Бо це ж дуже близькі місцини до села, де я народився і виріс. Ба більше, деякі вихователі, про яких йшлося в спогадах, через якихось років п’ятнадцять виявилися педагогами школи у моєму рідному селі і виховували мене та моїх ровесників. Гіркий смуток викликав у моїй душі їхній попередній „педагогічний досвід“, який відкрився зі сторінок книги спогадів „Як ми жили“.
м. Хмельницький