Україна сьогодні‚ на одинадцятому місяці війни з московськими загарбниками‚ вже зовсім не та‚ що була до 24 лютого 2022 року. І світ вже не той. Щоправда‚ змінювався він‚ за всієї його хваленої цивілізаційности‚ повільніше‚ ніж на це сподівалися українці. Далеко не всі західні політики і державні діячі виявилися „Джонсонюками“. І в Европі‚ і в Америці багато хто був певен‚ що Київ впаде за три-п’ять днів. Не розраховували на таку свободолюбність і такий героїзм нашого народу. Аж після Бучі‚ після Ірпеню почали отямлюватися‚ згадали‚ що є партнерами України на її тернистому шляху до свого історичного европейського дому. Взялися помагати грішми‚ зброєю. Дякуємо і ніколи не забудемо!
Але тепер‚ коли у перемозі України вже ніхто не сумнівається‚ в західних елітах‚ політичних і бізнесових‚ знов знаходяться розумники‚ пропонуючи своє власне бачення української перемоги‚ свої варіянти її: то нехай все повернеться до кордонів 1991 року‚ то – до кордонів 2014-го‚ то Крим має знову стати українським‚ то покищо нехай Крим залишиться російським. Головне – щоб Росія не зникла яко велика держава.
Мотивація вповні зрозуміла: її цілковита поразка у цій війні може привести до відпадання від Москви низки національних автономій‚ котрі схочуть стати незалежними. Бо ще невідомо‚ в яких бік потягнуться ненці‚ чукчі‚ буряти‚ удмурти‚ адигейці – а ну ж‚ не дай‚ Боже‚ до Китаю? Почнеться хаос‚ можлива громадянська війна – з непередбаченими‚ але напевно дуже тяжкими наслідками для всього европейського континенту‚ а може навіть для всієї плянети.
Ця нібито логічна арґументація не враховує однієї підставової речі‚ на яку не тільки Україна‚ але всі інші держави не сміють заплющувати очей: доки Росія буде імперією‚ доти становитиме смертельну загрозу для інших народів‚ і не лише сусідніх. Радикальна зміна можлива тільки у випадку її остаточного розпаду. Світ мусить взяти до уваги‚ що цей розпад може виявитися корисним для самої Росії‚ для її національного відродження‚ якого не сталося ні в 1917-му‚ ні в 1991-му‚ але яке‚ ми в цьому певні‚ є великим бажанням для багатьох національно свідомих росіян.
Культурна‚ духовна база для цього є. Потребу відмовитися від насильства над іншими народами усвідомлювали ще в період брежнєвського застою відомі російські письменники Валентин Распутін‚ Володимир Солоухін‚ Віктор Астаф’єв‚ Василь Бєлов‚ Федір Абрамов‚ Василь Шукшин‚ Сергій Залигін‚ поет Станіслав Куняєв та чимало інших популярних у 80-ті–90-ті роки російських авторів. Вони розуміли‚ що імперська Москва знищенням національних культур неросійських народів своєї національної культури не врятує.
Чи можемо сподіватися на такий варіянт розвитку подій? На жаль‚ покищо тільки теоретично. Художня література‚ звісно ж‚ має силу доброго‚ здорового впливу на людину‚ але цей вплив переважно індивідуальний. Суспільства‚ його традиційних устоїв‚ його психології змінити він неспроможний. Тут потрібна інша політична система‚ інше політичне мислення‚ свідоме і дуже цілеспрямоване культивування зовсім інших культурних‚ моральних‚ духовних цінностей. Покищо це – добре побажання‚ гарна мрія.
Негарним фактом залишається те‚ що критична маса російського населення все ще сліпо йде за Путіном.