Рівно 100 років тому‚ влітку 1917 року‚ у Ню-Йорку побачила світ маленька‚ тоненька – 16-сторінкова книжечка Василя Пачовського „Українці як народ“. Два рядочки на обкладинці дозволяють визначити походження тексту: „Голос на анкеті у справі святкування 250-літніх роковин Гадяцьких постулятів Гетьмана Івана Виговського“.
Отже‚ мова іде про визначну історичну подію – угоду‚ підписану у вересні 1658 року в Гадячі на Полтавщині Гетьманом Іваном Виговським та урядом польського короля Яна ІІ Казимира Ваза. Документ передбачав входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої під назвою Великого Князівства Руського як третього рівноправного члена польсько-литовської унії.
З досліджень відомо‚ що автором самої концепції угоди був Юрій Немирич‚ права рука Богдана Хмельницького‚ а по його смерті – й І. Виговського‚ людина високої освічености‚ визначний дипломат тих часів‚ гордість козацької еліти. Вже хоч би й тому в „Гадяцьких постулятах“ слід бачити проєкт европейської федерації‚ повне здійснення котрого могло змінити державницьку долю поляків‚ українців‚ литовців і білорусів.
Правдою‚ однак‚ є й те‚ що угода укладалася не від доброго життя – до неї Гетьманщину спонукали обставини після смерти Б. Хмельницького‚ коли московський цар Олексій Михайлович почав нахабно ревізувати Переяславські домовленості‚ позбавляти козацьку державу права на зовнішню політику‚ збільшувати присутність в Україні російських військ. У відповідь І. Виговський як новий гетьман зважився на договір зі Швецією‚ яка у той час воювала і з Росією‚ і з Польщею. Орієнтована вже на Москву лівобережна частина козацтва повстала проти І. Виговського. З допомогою татар гетьман придушив заколот‚ але остаточний вибір став уже неуникним – втратити всі права під несправедливою рукою московського царя або йти на спілку з Польщею?
Тим часом Гадяцька угода як документ містила досить переспективні для Гетьманщини положення:
влада гетьмана визнавалася довічною, по його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав нового гетьмана; утворювалися місцеві органи влади за польським зразком; відновлювалися суд і судочинство‚ а також адміністративно-територіяльний устрій, що існували до 1648 року;
сенаторські посади мали обіймати особи православного віросповідання;
дозволялося заснувати окремий монетний двір для карбування грошей;
кількість збройних сил мала становити 60 тис. козаків і 10 тис. найманців;
козацтву ґарантувалися давні права та привілеї, а по 100 козаків з кожного полку, за поданням гетьмана, отримували від короля шляхетство;
польські і литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, за винятком надзвичайних ситуацій, але в такому разі вони переходили в підпорядкування гетьмана;
окремим пунктом оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної в правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету;
по всій території держави дозволялося засновувати колеґії та гімназії з правом викладання по-латині;
проголошувалася повна свобода друку (в тому числі у релігійних питаннях), аби лише при цьому друкована продукція не містила випадів проти особи короля.
Наступного року Варшавський сейм ратифікував Гадяцьку угоду‚ але цей ухвалений варіянт вже відрізнявся від первісного. Наприклад‚ Руське князівство позбавлялося права на самостійні взаємини з іншими державами. Але ще більшим мінусом було те‚ що Волинське‚ Белзьке і Подільске воєводства залишалися у складі Польщі. Тобто те‚ що відвоював Богдан Хмельницький‚ повернув полякам Іван Виговський. Нижчі прошарки козацтва такий відступ сприйняли‚ як зраду.
Вкрай неґативну оцінку Гадяцької угоди активно насаджувала спочатку російська‚ а згодом і радянська історіографія. Лише в останні роки тема ця дістає виваженіше‚ об’єктивніше висвітлення. Скажімо‚ дуже авторитетний в наукових колах санкт-петербурзький історик Тетяна Таїрова-Яковлева називає Гадяцький трактат „феноменом суспільно-політичної думки української еліти“ того часу і робить такий висновок: „Гадяцьку угоду можна порівняти тільки з Конституцією Пилипа Орлика“.
Зовсім природно‚ що ця тема хвилювала і Василя Пачовського – його поезія і драматургія пройняті життєствердними і непроминальними історичними мотивами. Вся історіософія цього полум’яного патріота і мислителя зводиться до ідеї української державної самостійности. Вона є змістом багатьох наукових і публіцистичних праць поета‚ зокрема п’єс „Сон української ночі“‚ „Сонце руїни“‚ „Сфінкс Европи“‚ „Роман Великий“‚ „Гетьман Мазепа“‚ монографій „Історія Підкарпатської Руси“‚ „Срібна Земля: тисячоліття Карпатської України“ „Галичина і Наддніпрянська Україна“‚ Кубань і Україна“‚ „Світова місія України“‚ „Конструктивна ідея державности та космічна місія Української Нації“.
Так‚ В. Пачовський свято вірив у космічну місію України‚ у високий і саме тому незнищенний дух рідного народу‚ вірив у його самобутність‚ у спроможність нашої нації поєднати велич незалежної держави з величчю вільної людини-громадянина. Ось слово цієї віри: „Зробіть націю‚ яка стане підметом. А тоді назвуть вас світочами нового життя‚ а нашу Україну – найкращою піснею в молитві світу до Бога“.
„Українці як народ“ – коротка‚ але надзвичайно глибока і точна характеристка підставових особливостей нашої нації‚ парадоксального сплетіння світла й тіней у тих особливостях: „Вибуялий індивідуалізм одиниць‚ що не признають ніякого авторитету‚ хіба під час пориву; нехтування реального життя‚ вироблене нападами кочівників і плодвистістю землі‚ брак природної географічної границі України‚ резиґнаційна туга за справедливістю і зсередження над особистими почуваннями‚ замкненими в колі родини і власної душі по кожнім безуспішнім пориві – не дали українському народові сотворити одноцільну державну організацію. Та все ж у кожній одиниці‚ де б вона не жила‚ – є вроджене почування своєї окремішности від сусідніх народів слов’янських“.
І далі – що стоїть за цим почуттям окремішности:
„Українці – це від самого почину своїх рухів – наскрізь модерний народ. Ненависть до капіталізму і мілітаризму‚ життя у млистих горизонтах думок – вічний протест проти реальної конечности – все‚ чим бринить стремління новочасної культури‚ являється в українській душі як щось рідне‚ щось вже переспіване у піснях народу. Як колись зверне на нього очі Европа‚ з подивом буде стояти перед ним і буде набиратися від нього того багатства помислів‚ яке з природи дане найменш знаному народові.
Немає ніякого прояву в історії новочасної суспільности‚ на який українці не мали б приміру у власнім історичнім житті. Немає ніякого клясичнішого приміру в еволюції найкращих ідеалів людства‚ з поступовим переходом їх на щоразу нижчі верстви – як в історії українського народу. Немає ніякого конфлікту душевних почувань модерної одиниці‚ який би не перелився в людовій пісні українського народу. Ми – наскрізь модерний народ!“.
Ця „маленька“‚ але геніяльна книжечка – не для цитування‚ бо кожний її рядок‚ кожне слово варте закарбування у національній самосвідомості нинішніх українців.
Оскільки спонукою у тому випадку був для В. Пачовського близький ювілей Гадяцької угоди‚ то він не міг не зіставити ці два національні характери – український і польський:
„Народ‚ що не знає своєї історії‚ не поважає її‚ не є гордий за свою минувшість – не може сотворити ідеалу на будуче… І яляється такий курйоз‚ що український історик кидає вислів: „Мазепа зрадив Росію!“; український поет вважає найбільших гнобителів свого народ Петра І і Катерину ІІ добродіями супроти великих героїв національної незалежности України; діти українського патріота і письменника не розуміють ні слова своєї рідної мови і говорять між собою мовою гнобителів; українські світочі уряджують концерт в честь свого Поета і говорять на нім мовою тих‚ що знівечили йому ціле життя… Українські заступники 30-мільйонового народу звертаються до ріжних великостей хвилі з запитом: „Бути українцям чи не бути? – як ви кажете?“. Слава вам‚ сини української інтеліґенції‚ а мені лице палиться пурпурою від стиду‚ як почую‚ що за діла творите.
Не диво‚ що тому народові міг російський уряд накинути на 40 літ заборону на видавання літератури! Представте собі‚ чи можливе‚ аби поляки дали концерт польський на ювілей Сєнкевича‚ співаний по-німецьки‚ аби мав „вигляд европейський“. Чому полякам російський уряд не посмів накинути такого указу‚ чому не приневолив ніякого польського письменника писати мовою тиранів‚ чому не змусив їхніх жінок говорити до дітей по-російськи…?
Поляки бо мають традицію свого історичного житття‚ перед якою всі б’ють чолом‚ хоч вона далеко не така гарна і геройська‚ як українська! Поляки зробили малі чотири напівшляхетські повстання й осяяли їх світлом цілу ганебну свою історію‚ а подвижників своїх вкрили славою, – українці ж зробили кількадесят повстань народних і не тільки не сотворили з них своєї величної історії‚ а не вміли пошанувати ні одного їх героя!
Поляк має почуття вартости свого „я“ – хоч він далеко не такий глибокий і спосібний‚ як українець; поляк почуває себе гордим як син нації‚ хоч він далеко не має на чолі своїм такого знака індивідуальности‚ що має від свого народу кожний українець.
Чому нам не бути гордими за себе‚ за своїх героїв‚ за свою минувшість‚ коли вона така велична і сяє всіма світлотінями ріжних характерів і стремлінь? Чому нам оглядатися кругом себе‚ що про нас скаже той або сей‚ і стосуватися до його ласки? Вдивімося в себе‚ побачмо себе‚ спізнаймо своє „я“‚ високе з природи‚ перебудуймо себе‚ перекуймо слізну тугу на крицьову енерґію – а тоді до нас стосуватися будуть і прийдуть до нас учитися‚ бо в нашій душі є велике творче джерело духу…“.
Чи доречні тут якісь коментарі? 100 літ минуло‚ а кожне слово звучить так актуально‚ мовби вимовлене сьогодні.