У серпні 2013 року я отримав од Левка Лук’яненка рецензію на мою статтю „Система, або де криються причини наших невдач“, перший варіянт якої побачив світу ще 2004 року і яку згодом передрукували багато видань. На мою думку, лист Л. Лук’яненка досі не втратив актуальности. Позиція людини, яку за прагнення волі власній державі було засуджено до смертної кари, а потім багаторічного ув’язнення, нині, в умовах російсько-українського мілітарного протистояння, викликає особливу повагу.
Олег К. Романчук
Розмірковуючи над долею України, шукаю відповіді на безупинні питання: чому Україна на роздоріжжі? Чому вона не долає імперську спадщину і не прямує широким шляхом до вершин людської цивілізації?
У пошуках відповіді натрапив на цікаву статтю розумного українця – одного з тих, хто творить українську ідеологію, яка витісняє з голів постколоніяльної нації московську антиураїнську ідеологію і наповнює ті голови новою, патріотичною українською думкою.
З великим задоволенням прочитав статтю Олега Романчука. За ці роки стаття зовсім не застаріла, бо вона – не інформація на щодень, а розмірковування над історичним шляхом України. Цей шлях має глибинні пружини, що зформовані потужними силами, які в основному приховані. Вони не міняються швидко.
Зрозуміння і виявлення їх – важка інтелектуальна праця. Для нації вкрай важливо мати таких людей, які спроможні проникати своїм розумом у глибинні причини соціяльних процесів нації, аби доказово формувати світогляд народу в напрямку найефективнішого захисту національних інтересів.
Такі люди – це одиниці, що в сукупности становлять політичну еліту нації. Поки що в Україні вони не зформовані в окрему корпоративні ланку, що відчуває відповідальність за долю нації і народ ще її не визнав за свого авторитетного керманича. Цих особистостей збільшується. Народ не звик довіряти вченим, бо вони в минулі сторіччя часто служили чужій владі.
Пан Романчук поставив питання і на них відповів. Засновок його міркувань: система – сильна. Потрібно було зруйнувати систему в перші кілька місяців після проголошення незалежности. Її не зруйнували тому що націонал-демократи не змогли висунути одного керманича; були романтиками і захоплювалися звуками гимну та „Червоної калини“, в той час як номенклятура ділила заводи, фабрики, банки; не здійснили люстрацію, як у Прибалтиці; не судили комуністичну репресивну машину за злочини.
Розгляну закиди О. Романчука не на виправдання, а на пояснення з рівня моєї безпосередньої участи в тих подіях та причетности до законодавчої влади.
О. Романчук каже про боротьбу старої системи з новою силою – націонал-демократією, а в дійсности вельми швидко на українському політичному полі з’явилася третя сила – ґльобалізм. Тож тепер мусимо аналізувати співвідношення трьох сил: українства, російського імперіялізму і ґльобалізму. І на 22-му році незалежности не покидає почуття про завзяті перегони цих трьох сил. Здається, що десь попереду є невидима точка, до якої кожна з трьох сил намагається з найбільшим напруженням усіх сил добігти першою. Добігти першим означає перемогти. Добіжить першим українство – запанують українці у рідній сторонці. Добіжить московство – Україна перетвориться в Московську колонію. Добіжить ґльобалізм – Україна перетвориться в новий Ізраїль.
Щоб спроґнозувати переможця, слід розглянути, як відбувається змагання, хто на що опирається, динаміку зміни сил кожного із гравців у найближчі рік-два, за 10, за 20 років? Це завдання для української патріотичної еліти. А я розгляну статтю пана О. Романчука.
Стаття має назву: „Чому Україна й далі блукає між трьома соснами: комунізмом, демократією та націоналізмом“.
Справді, чому?
О. Романчук бачить причину в збереженні совєтської системи. І для початку замість вступу наводить надруковану газетою „Вечірній Київ“ 1992 року „Сповідь надлюдини“. У цій сповіді нахаба заявляє українцям: „За мною – гігантська непереможна сила КПРС, КҐБ, МВД, Мінфін, Мінторг, уряд, прокуратура і всілякі верховні ради – це лише важелі в наших руках… Ви думаєте, що ми піклуємось про вас, щоб ви були ситі, одягнуті, взуті? Та плювати нам на вас!“ Я бачив листівку з цим текстом…
Для відповіді на питання, що в заголовку статті, автор поділив текст на уривки, виділивши їх реченнями, що відповідають змістові уривків: драма української нації, Україна – як кланове товариство з красивою назвою, ця система ефективно проводити реформи не буде, Україна – надто велика ставка в геополітичній грі, „хто вбиває поодинці всіх найкращих українців, в Україні створено систему кругової поруки – не здавати своїх, у цій системі всі заручники“ (Г. Омельченко), поглинання України триває. І на закінчення: у той час, як Чорновіл водив нас на мітинґи, де ми співали „Ой, у лузі червона калина“, комсомольські функціонери захоплювали банки, приватизовували заводи, тепер вони багаті люди, вони – впливові, вони можуть диктувати моду.
Драму української нації О. Романчук пояснює створеною 1917 року системою. Він наводить слова Сергія Параджанова: „Сталін, Берія, Суслов – що вони без системи? Система – кат, Систему прощати немає у нас права…“ У цих пророчих словах, – каже О. Романчук, – суть драми української нації, яка простодушно вибачила зловорожій системі“.
Правильно. Тільки не повно. І тому залишається почуття недовершеної відповіді. Система – це система влади. Але чого вона така виникла? Хто її створив? „Коли революціонери 1918 року пролили в Петрограді на бруківку Литейного проспекту першу робітничу кров, тоді система остаточно оформилась як насильство революціонерів над народом“. Ці питання потребують повнішої відповіді.
Очевидно, О. Романчук знає, хто і як формував соціялістичну ідеологію та що таке пролетарський інтернаціоналізм. Обравши стиль загальників, він достатньо говорить людям такого як він інтелектуального рівня. Я ж бачу завдання української інтеліґенції передусім у збільшенні знань народу. Йому треба казати конкретніше. З конкретики йому легше зробити висновки, які допоможуть зорієнтуватися у виборах депутатів рад, за кого голосувати.
Тепер щодо простодушности української нації, яка „вибачила“ зловорожій системі. Тобто якби нація не вибачила, „не простила системі“, як сказав С. Параджанов, то мала б її усунути, знищити. Така постанова питання означає, що нація знала суть системи і мала змогу її усунути, але через свою душевну доброту необачно простила системі її злочини.
По-перше, імперська комуністична система була закритою. Через відсутність інформації про неї, кожен мав про неї уявлення з особистого досвіду, тобто вкрай обмежених маштабів, отже системи майже не знав.
По-друге, позаяк розвиток відбувався мирним способом і комуністи голосували за самостійність, то як могла зформуватися сила без них для знищення системи очевидячки ув’язненням злочинців?
Факт, що українці добродушна нація, беззаперечний. І це добре, бо з огляду на благо добрих, людяних, гуманних взаємовідносин між людьми добродушність, щирість, правдивість, співчутливість сприяють гуманізації суспільства і забезпечують людям найкомфортніше життя. Не ненависть і бажання зла ближньому, а любов і бажання йому щастя – це український суспільний ідеал.
У наступному параграфі статті О.Романчук шкодує, що не відбувся Нюрнберзький процес над системою. І наводить слова Володимира Буковського (мого співкамерника по Володимирській-на-Клязьмі в’язниці): „Треба було ще тоді (йдеться про серпневий заколот 1991 року) оприлюднити всі злочини системи і бодай символічно, та все ж засудити. Я не прагну крові… Але тільки таким чином можна було осудити систему, заявити, що то була злочинна система: злочинна ідеологія“…
Буковський жив (і живе) в Лондоні. Здалека краще видно високі дерева, а малі губляться в їхній тіні. Коли ж живеш в середовищі нації, тоді пропозиції великих кроків виявляються обтяженими такою великою кількістю різних перепон і ускладнень, в яких загрузає й тоне велика пропозиція, і розумієш, що до здійснення її хіба що можна буде повернутися пізніше, за інших обставин.
А щодо символічности, то за неї можна вважати заборону КПРС і комсомолу.
О. Романчук: „Якщо в систему ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіянти: зміниться вся система; система адаптує цей елемент“.
Вкажу невелике уточнення. Наука управління встановила: якщо в керівний орган (систему) ввести до 30 відс. нових людей, керівний орган (система) їх адаптує і продовжує працювати по-старому. Для зміни характеру роботи керівного органу (системи) потрібно в ньому одночасно замінити понад 30 відс. людей. Це важливий соціологічний закон, і його слід пам’ятати. У Верховній Раді I скликання націонал-демократів було 27 відс.; у ВР II скликання 22 відс. А для ухвалення законів потрібно 226 чол. (50 відс. плюс 1 голос).
А тепер повернемося до драми української нації, яка з добродушности „простила“ злочини системи.
А втім не простодушність привела до прощення злочинів системи, а той стан нації, до якого її привів колоніяльний стан. Він почався давно – після шведсько-української поразки 1709 року, почав даватися взнаки. Від втрати автономії 1764 року та втрати збройного оплоту нації Запорозької Січі вплив окупаційної влади посилюється, і українська самостійницька думка перетворюється в нелеґальну. Валуєвський та царський укази заганяють українську мову в статус забороненої.
Суд над Кирило-Методіївським братством 1848 року робив політичні наміри патріотичного українства навіть автономістичного змісту злочином. Посилюється контроля за думками.
У XVIII сторіччі царат допоміг Польщі розгромити Коліївщину. У XIX сторіччі царат за лінґвоцидом активізував геноцид української нації запереченням самого її існування.
Після Мазепинщини інтелектуальна частина нації пішла шляхом не консолідації в провідну верству української нації, а шляхом зради й вислужування перед імперією. Лише незначна її частина не поривала з козацькою традицією і намагалася підтримати любов до рідної землі та ненависть до чужинецького ярма. Коліївщина, і ці мрії вибухнули генієм Шевченкового Кобзаря. Він своєю безмежною любов’ю до України, прямотою й сміливістю дав нації надію на повернення собі своєї національної долі.
І все-таки самого Тараса Шевченка мало. Він став віддушиною для емоційної української душі. А царська адміністрація зі своїми попами щоденно навіювали українцям думку, що вони – не українці, а малороси, які живуть на окраїні Росії, і що у нас не самостійна мова, а діялект московської.
До Першої світової війни та державного заколоту 1917 року українці підійшли без зформованого поняття своєї нації, й одні називали себе українцями, інші – малоросами, ще інші – хохлами і навіть тутешніми. Ось де причина поразки Української Народної Республіки – украй низька національна свідомість! Знали себе на етнічному, а не національному рівні.
За роки Першої світової війни до 1920-их років та в наступні національна свідомість зростала швидко. Москва це бачила і розуміла потенційно величезну небезпеку для імперії, тож, перемігши армію УНР, взялася четвертувати українську націю репресіями та голодоморами. Голодомором 1921-1923 років (упереваж у східних і південних областях) заморили біля 4 млн. осіб. Потім репресії цілих соціяльних верств. 1932-1933 роки – смерть 10 млн. селян, а далі знищення української інтеліґенції – тобто, пляновий послідовний геноцид української нації.
А втім я не дивлюся на жертви української нації XX сторіччя як не заслужені. З огляду на хижу природу московського імперіялізму все логічно: українці повстають – держава посилює терор. Коли б українці не боролися проти імперії, вона б не нищила нас геноцидом. І щоб Україна не стала сильною, Москва діяла на упередження, зменшуючи потенційну українську силу геноцидом. У взаєминах із Московщиною не можна припускати, що в антиукраїнських акціях Москва може зупинитися на якійсь проміжній стадії й дати українцям передихнути. Ні, вона спроможна зупинитися, тільки розчавивши українців. Хижак не може відпустити жертву, в його поняттях відсутній такий варіянт. Зупинити його наступ на якомусь рубежі може тільки сила. 1922 року Москва не перетворила українські області в російські губернії тільки через силу українського збройного опору. 1944 року Москва не виселила всіх українців у Сибір не з якихось гуманних почуттів, а тільки через війну УПА та боязнь приєднання до неї військослужбовців – українців.
післявоєнний період Москва 1946-1947 років убила голодом один мільйон українців і повела шалену політику зросійщення та зменшення інтелектуального потенціялу нації, але з іншого боку, українці не переставали боротися проти окупації. На засланні й у концтаборах було понад мільйон українців. Від часів війни і до 1980-их років либонь не було жодного року, щоб КДБ не арештовував українців за антирадянську діяльність. Національний інстинкт самозбереження породжував цих людей. Закрита система мовчала про арешти, а потужна пропаґандивна машина продовжувала забамбулювати мільйони українців своєю ідеологією.
Через 70 років українці на питання про національність не відповідали, як 1918 року (українець, малорос, хохол, тутешній), але багато було таких, які стали росіянами. Через ідейну покаліченість українців та перехід багатьох в лоно російської мови й культури український національний організм був ослаблений, що і є головною й вирішальною причиною, чого з початку незалежности нація виявилася не готовою до вирішення нагальних проблем державного будівництва – знищення імперської комуністичної окупаційної системи.
О. Романчук слушно пише: „У реальному українському контексті поняття “система”, на наш погляд, – це не просто розгалужена організація для ухвалення важливих, доленосних державних рішень, а й спосіб мислення, стиль життя тих, хто має в своїх руках важелі влади, механізми розподілу й перерозподілу життєвих благ і матеріяльних цінностей“.
Мушу зауважити, що система спромоглася навіяти спосіб мислення не тільки провладній верстві, а й простим громадянам. Вона змінила світогляд українців – убила в них національну свідомість; вона змінила їхню психіку – вбила в них ініціятивність і прищепила рабську покірність, що разом є не що інше як комплекс національної і громадянської неповноціности.
Цим пояснюється все: що не було суду над співучасниками антиконституційного заколоту 19 серпня 1991 році, що після проголошення незалежности Верховну Раду УРСР не розпустили і не призначили нових виборів, що не замінили окупаційну адміністрацію патріотичними людьми, що не провели грань між Україною-колонією й Україною-незалежною державою, тобто замість перейти з однієї якості в іншу, стали повільно переповзати від одного суспільства в інше з максимальним збереженням попереднього.
І Ярослав Дашкевич, і автор вважають, що українські демократичні й націоналістичні сили не використали перші кілька місяців після проголошення самостійности для зламу системи, бо виявилися надто слабкими і безпомічними.
Це – правильна констатація фактів. Без пояснення вона звучить звинуваченням усім демократам і націоналістам, а це не зовсім так, тож потрібно пояснити. Про загальний стан колоніяльного народу я сказав вище. Тут подам організаційні пояснення. У Верховній Раді Народна рада складалася зі 120 депутатів. Її основу складали діячі РУХу. Керівництво РУХу складалося в основному з аґентури КДБ (читачі, мабуть, не знають їхніх псевдонімів, але в обличчя знають либонь усіх).
Злочин перед Україною керівників РУХу в тому, що вони РУХ не перетворили в потужну опозиційну силу, а під керівництвом їхніх таємних зверхників повело угодовську політику. Цим позбавили народ надії на вихід з біди, а безнадія – це трагедія.
У Народній раді була націоналістична група „За незалежність“ у складі 23 осіб. Основу групи становили 11 колишніх політв’язнів – членів Української республіканської партії.
Політв‘язні знали, що хотіли, але, по-перше, на 450 депутатів це вельми мало; по-друге, засоби масової інформації опинилися в чужих руках, що вкрай обмежувало наші впливи; по-третє, що, либонь, найголовніше, ми не мали впливу на Кабінет міністрів і всю виконавчу владу.
Аналізуючи день за днем події серпня і вересня 1991 року, я не бачу помилок УРП і депутатської групи Незалежників, якщо під помилкою розуміти: ми об’єктивно могли зробити щось важливе, а не зробили.
Українці вкотре дозволили обдурити себе. Система в Україні так і не була знищена, коли для цього був винятково сприятливий момент.
Що таке сприятливий момент? Очевидно, він складається із суб’єкта, спроможного до відповідної дії та відповідних обставин. Обставини були, а належного суб’єкта не було, тож не можна говорити про втрату сприятливого моменту. Неправильно казати, що українці дозволили себе обдурити. Наша неспроможність не дати себе обдурити та скористатися сприятливим моментом була підготовлена нашим попереднім колоніяльним рабством: геноцидом, цензурою, атомізацією суспільства та ізоляцією від світу, про що писав вище.
З проголошенням незалежности та приватизацією економіки система московського домінування змінилася. Кремлівський її складник має на меті повернути Україну під владу Москви. 1992 року Верховна Рада ухвалила закони про малу приватизацію, про велику приватизацію, про зовнішньоекономічну діяльність тощо. Україна до 1991 року не мала свого інформаційного простору і після 1991 року його не створила. Отже, український народ був і досі залишається об’єктом чужої, переважно ворожої ідеологічної обробки, чого ж дивуватися, що злочинна КПУ сидить не в тюрмі, а в парляменті?
Окрім відсутности грошей був ще світоглядний чинник. Трудящі України – і міщани, і селяни – мали тверде переконання, що заводи, фабрики мають належати державі, а не приватним власникам. Інтеліґенція ще була забамбулена думкою про переваги соціялістичної економіки над капіталістичною. Майже всі українці так думали, тож були ідейно зовсім не готові до приватизації і переходу до того ладу, який належало ненавидіти і знищити в усьому світі.
Українська історія – це боротьба проти чужої влади за відновлення своєї держави.
Ми не могли змінити свій ідеал до перемоги, а, досягнувши незалежности, не могли в один рік переорієнтуватися на новий ідеал української людини, що необхідний для умов незалежної України, – ідеал трудівника різних сфер діяльности, будівничого національної держави як умови всебічного розвитку України та її громадян.
Україна юридично вийшла з-під влади Москви і приступила до ствердження своєї держави. Через втрату національного досвіду державного владарювання за довгий час колоніяльної залежности нація робить багато помилок. Вона вчиться. Навчання і набуття досвіду – це повільний процес, адже мова йде про зміну ідеології поколінь. Уперше за два сторіччя українці живуть без ворожої цензури і контролі за думками. Уперше українці взялись вивчати історичний шлях своєї нації, вперше молоде покоління має змогу формувати свою ідеологію на основі своїх національних джерел і національного духу. У масовості цього процесу – запорука перемоги українства над усіма внутрішніми ворогами. Трудімося, працюймо, щоб скоротити його!