20 жовтня, 2022

Хранитель мовних скарбів Гуцульщини

Василь Шкурган

14 вересня письменник Василь Шкурган відзначив 70-ліття від дня народження. Народився майбутній поет і прозаїк 14 вересня 1952 року в селі Смодній біля Косова, що на Гуцульщині. 

1974 року закінчив біологічний факультет Чернівецького державного університету. Працював науковим співробітником науково-дослідного інституту рибного господарства на Львівщині, фотохеміком і вчителем у Косові, апаратником виробничого об’єднання „Азот“ у Черкасах, кореспондентом і редактором газети „Гуцульський край“ у Косові, заступником голови Косівської районної адміністрації. Багаторічно очолював Косівське товариство „Гуцульщина“.

В. Шкурган – автор книжок  поезій та новел „Кілько того світа“, „Ади жию“, поетичної збірки „Діправді“ та книжки для дітей „Делінь“, новелістичної збірки „Повертин“, лавреат літературної премії „Князь роси“ ім. Тараса Мельничука, член Націо-нальної спілки письменників Украї-ни, очолює Косівську первинну організацію Івано-Франківської обласної організації спілки.

У художню літературу В. Шкурган прийшов, мабуть, таки з доброго напучування друга Василя Гера-сим’ю-ка – поета, талановитого майстра віршованої форми, оригінального творця метафори, лавреата Шевченківської премії, знакової постаті в українському красному письменстві. В. Герасим’юк порадив Василеві залучати в канву творів гуцульську розмовну лексику, щоб літературні персонажі в рідному живомов’ї почувалися комфортно та природно.

В. Шкурган на генетичних рівнях віднаходить знакові слова в гуцульському мовному довкіллі, немовби дбайливий садівник, пересаджує, прищеплює їх на сторінках своїх книг. Через них якось по-інакшому відчуваються глибинні Карпати, універсальні національні первні. 

В. Шкурганові розходиться на тому, щоб не маліли наші душі, аби не замулювалися криниці духовности, щоб не почувалися ми приниженими на власній землі, а ростили гідних нащадків для свого роду: „Най шінуют коріні своє. Най си зважі ґілеточку волі, поки в жилах течет житіє и дрімают в музеях пістолі“. А вже й не дрімають – заговорили. І кулемети, і міномети. Вбивають. Калічать. Нищать усе дотла. Чи розуміє зайда-окупант мудрі слова: „Та кємую, шо чорне – то гріх. Собі знаю, шо біле – то совість“, – почерпнуті В. Шкурганом з настояної мудрости карпатських верховинців.

В. Шкурган уводить у свої твори людей, яких добре знає, в переважній більшості навіть не змінюючи їхніх прізвищ чи вуличних прізвиськ. Канвою для оповідань стає інформація, отримана в результаті безпосереднього спілкування з прототипами героїв під час перебування у тих місцях, де живуть чи господарюють його персонажі – в саду, на сінокосі, в майстерні, на городі чи подвір’ї, в гостях, біля церкви, на рибалці. В. Шкурган зміг настільки наблизитися до свого співрозмовника, що йому відкрилися внутрішній світ, особистість людини.

Кожен із його персонажів  – то не просто сільський обиватель із прагматично вузькими інтересами. Переважно це звичайні діди й баби, дядьки й тітки, що їх письменник наділив індивідуальними рисами, мудрі філософи, котрі сприймають складність світу як даність, бачать його поліхромність і не оцінюють ні людей, ні події з позицій чорно-білого мислення.

Неголосне слово В. Шкургана, що лине із гуцульської реальності й завше обґрунтоване художньо, звучить тихо й ненав’язливо, без тріскучих поучувань і голосних деклярацій. Як син свого народу, письменник найосновнішим своїм завданням уважає, як зіницю ока пильнувати це слово, доносити його до людських сердець, щоб зберегти на прийдешні часи духовні джерела Гуцульщини, її віковічну мудрість і красу думок та почувань горян-верховинців.

Коментарі закриті.