ЛЬВІВ. – Героїня проєкту „Малі історії великої війни“ – мисткиня Уляна Креховець, продовжуючи свою працю в Іконописній школі „Радруж“ Українського католицького університету, змогла допомогти великій кількості вимушених переселенців. Про це вона розповіла Любові Куртяк.
Під час війни я почала малювати мало не щодня іконографічні зарисовки про те, що відбувається. Це така своєрідна хроніка війни в іконах. Коли були такі жорстокі напади на Київ, написала в народній стилістиці ікону на склі „Богородиця Оранта“ з абсиди Софії Київської.
Пізніше почала робити графічні замальовки. Часто малювала в укритті. Брала з собою альбомчик і робила начерки маркерами: силуети, емоції, як люди виглядають в укритті, про що вони думають.
Дуже мене вразила одна ситуація, коли ми п’ять годин були в укритті в школі. Це було саме після обстрілу Яворова. Тоді дуже багато людей зійшло в укриття. Захотілося їх замалювати, записати, передати те, що відчувається в укриттях, навіть у відносно мирному місті.
21 березня вийшла на вулицю, дивлюся: вже комунальники працюють, оновлюють фарбування дорожнього паркану. Думаю, що сьогодні нам треба підняти голову, додати кольору і віри, якщо ми вже заявили на весь світ, хто ми, і як ми боремося.
Для мене художник, мистець в час війни – це той самий журналіст, який фіксує все явне, неявне, свідоме, несвідоме, все довкола. Тільки не словом, а зображенням. Я відчуваю, що коли ми переможемо, а ми обов’язково переможемо, то рисунки багатьох художників, які працюють і документують ці події і настрої, стануть добрими нагадуваннями, залишать слід у культурі та мистецтві.
Ми працюємо зі студентами УКУ і з людьми, які знайшли прихисток в університеті. Багато хто обирає ангела-охоронця. Ікона на склі – це дуже добра мистецька терапія і зараз дуже потрібна. Зрештою, це добра практика намалювати, і видати, випустити ту аґресію, що осіла всередині, проговорити-промалювати.
На одному майстер-класі були різні вікові категорії: від 6-річного хлопчика до 75-літньої бабусі. Ця бабуся була дуже стривожена і телефонувала в часі малярства до своєї колежанки в Гостомелі і просила її виходити з міста, тікати гуманітарним коридором. Через телефон було чути постріли і вибухи. Це було дуже страшно. Була також жінка з Бучі, яка не могла додзвонитися до своєї родини. Якісь такі життєві контрасти. Часом розумієш, що ти допомагаєш навіть чимось незначним, тут і тепер, часом, просто присутністю…