30 грудня 2022 року видавництво „Імпульс“, Польща, опублікувалo книгу двох науковчинь із Познані: проф. Аґнєшки Громковської-Мелосік та проф. Олександри Боронь „Українські біженці війни. Ідентичність, травма, надія“. Свої роздуми авторки розпочали віршем Станіслава Бараньчака (польський поет-еміґрант, дисидент, викладач Гарвардського університету,1946-2014): „Якщо порцеляна, тільки це“, нагадуючим читачеві про тимчасовість і крихкість людського існування.
Послання вірша цілком узгоджується з міркуваннями й аналізами, що містяться в книзі, а особливо з окремими історіями українських жінок. Саме в них можна побачити весь спектр трагедії, що сталася в умовах жорстокої нещадної війни, розв’язаної російською аґресією. Їхні окремі голоси утворюють багатопотокову історію про вимушений приїзд до Польщі, показуючи драму прийняття рішень в умовах стресу, страху та побутової невизначености. Це розповіді про порятунок життя в небезпечних умовах, про тугу за тим, що було, про побудову повсякденности (виживання) у новому, чужому для себе та дітей місці, без прямої підтримки родини, друзів, без знання мови, з обмеженнями, пов’язаними з фінансовими ресурсами, а також про усвідомлення власних сил у подоланні труднощів, з якими вони зіткнулися. Валіза, про яку розповідає поет у згаданому вірші, постає в кожній окремій історії, яку почули автори книги. Однак в історії Галини воно набуває символічного виміру:
„У потяг пускали лише одну людину з однією валізою, а у деяких людей було більше, і вони залишили ці валізи на платформах, і в мене в пам’яті залишилася ця картина, що поїзд йде, а позаду багато валіз. Серед них були як гарні, так і шкіряні, були й різних кольорів. І тоді я подумала, що в житті не так важливо, що ти маєш, що можна втекти навіть з однією валізою, але мати життя, врятувати життя“.
Наведене вище твердження дає нам зрозуміти, що віссю роздумів співрозмовників є подорож, яка розуміється як вихід, так і еміґрація. Вони вирушили самі, з дітьми, залишивши сім’ю, найближчих друзів, домівку, роботу і все, що було близьким у житті. Зазвичай у них в руках одна валіза з найнеобхіднішими речами, яких після розпакування виявляється недостатньо або не зовсім влучно підібраними. Бо хіба можна упакувати своє теперішнє життя в маленьку прямокутну скриньку?
Вони йдуть з жалем, тривогою та смутком, часто зі сльозами та розпачем.
Невідомо, чи вони коли-небудь повернуться і чи зможуть побачити своїх близьких, з якими вони розлучені. Іноді вони точно знають, де вони прямують, іноді в дорозі вони вирішують про це, і часто рішення про те, де зупинитися тимчасово чи назавжди, є випадковим. У кожному з цих випадків це новий початок, для одних він асоціюється з полегшенням і надією, для інших із тривогою та відчуттям безпорадности.
Проте, незважаючи на їхні індивідуальні життєві історії, вимушені еміґранти опиняються на межі належности. Емоційно пов’язані з Батьківщиною, вони не можуть повернутися до неї і водночас намагаються знайти своє місце в новій країні проживання. Раптовий від’їзд із країни та родини, економічна невизначеність унаслідок втрати засобів до існування, зниження соціяльно-професійного становища сприяє появі відчуття нестабільности, тривоги та непередбачуваности майбутнього. Вони постійно шукають: роботу, житло, відчуття безпеки, можливості набути нових кваліфікацій та компетенцій. Постійно в дорозі.
І все ж надія не покидає їх, і вони постійно борються з реальністю та собою – за цілісність власної ідентичности, за майбутнє своїх дітей, їм важко знайти себе в чужій країні. Вони не є пасивними об’єктами, підданими шокуючій масі подій. Не дивлячись на відчай, на всеохоплюючу зневіру, що це сталося з ними так раптово, життєву трагедію, яка перевертає їх поточне існування, вони хочуть взяти справу у свої руки, отримати відчуття контролі, але не фраґментарного (іноді ілюзорного, але часто дуже ефективного). Вони засмучені, але сміливі жінки в найглибшому сенсі цього слова. Вони не хочуть залишатися жертвами подій, які прорізали їхню біографію, не хочуть, щоб видіння покинутого (а інколи вже зруйнованого) будинку та спогади про звірства російських загарбників ламали їхню психіку. Вони борються за виживання, за соціяльно гідне існування та психічне здоров’я – по відношенню до своїх дітей і самих себе.
Героїні поміщених у книзі розповідей просторово і психологічно відірвані від Батьківщини, але водночас не інтеґровані в новому місці проживання. Вони перебувають у просторі „ні тут, ні там“, „між позиціями, визначеними законом, звичаєм, конвенцією та церемоніялом“ – якщо звернутися до В. Тернера (британський антрополог, дослідник ритуалів у контексті соціяльних змін, 1920-1983), вони – пасажири, їхні характеристики „неоднозначні; вони проходять через культурну сферу, яка має небагато або взагалі не має атрибутів минулого чи майбутнього стану“.
Ця метафора подорожі також відсилає до проведеного авторами методу дослідження – наративного інтерв’ю, завдяки якому вони змогли хоча б фраґментарно познайомитися з досвідом і переживаннями жінок та змістом, який вони надавали подіям, пов’язаним із примусовою еміґрацією. Особисті розповіді дозволяють нам відкрити різноманітні фраґменти біографії, далекі від узагальненого портрета біженця, представленого в кількісних дослідженнях і звітах. Зв’язок між тим, що людина пережила, та її історією є багатошаровою і являє собою своєрідну подорож – від події до її інтерпретації. Досвід людини – це елементи реального життя, які, у свою чергу, стають досвідом у процесі сприйняття та присвоєння значень, також у контексті попереднього досвіду та соціокультурного контексту. Наступна фаза – це розповідь, яка поміщає ці переживання в певні рамки, у ситуації зустрічі зі слухачем, залежно від стосунків між ними, але також інтерпретується у зв’язку з минулим і майбутнім. Останній шар – це життя як текст – трансформований інтерпретаціями дослідника, його власним досвідом, припущеннями та знаннями.
Під час інтерв’ю обговорювалися абсолютно ключові питання, пов’язані з біженцями українських жінок до Польщі. Вони стосувалися досвіду попереднього життя в Україні, трагедії та досвіду російської аґресії, рішення втекти, а також поїздки до Польщі. Крім того, вони були пов’язані з їхнім становищем у Польщі, маючи на увазі відчай і тугу, а також бажання знайти себе в новій життєвій ситуації, одним із наслідків якої була певна реконструкція жіночности. Інтерв’ю стосувалося також проблеми житла та професійної ситуації жінок-біженок, освіти їхніх дітей та сприйняття Польщі та поляків. Нарешті автори постаралися зрозуміти сприйняття жінок-біженок досвіду участи в самому інтерв’ю.
Дослідницькій частині передує теоретична частина, яка складається із семи розділів. Перший розділ під назвою „Вигнання: теоретичний та історичний контексти“ містить спробу реконструювати поняття біженця в контексті різних, переважно соціологічних, теорій і концепцій. Він також містить приклади конкретних хвиль і феноменів біженців в історичному контексті та опис дій щодо біженців, у тому числі Польщі щодо українців у 2022 році. Другий розділ описує різні політичні, економічні, соціяльно-культурні наслідки біженців та міґрації, в макроперспективі. Третій розділ присвячено психосоціяльним наслідкам біженця для людини; особливо з точки зору таких явищ, як травма, екзистенціяльний шок і дестабілізація ідентичности.
Четвертий розділ реконструює російську аґресію проти України в період з 24 лютого 2022 року на тлі історичних та національних конфліктів. Також містить опис реакції міжнародної спільноти на аґресію та підтримку України, як політичну, так і військову. Шостий розділ описує – звертаючи увагу на вимір ідентичности – вибрані різноманітні аспекти, що характеризують національність, державність та українську культуру, зокрема польсько-українські стосунки. Розділ сьомий є спробою охарактеризувати українську жіночість в історичній та сучасній перспективі. У ньому йдеться про емансипацію жінок та феміністські ідеї, як їх сприймають біженці. Восьмий розділ є описом прийнятих методологічних положень, які безумовно вписуються в парадигму якісного дослідження.
Наступний розділ присвячено розташуванню біженців у контексті припущень міжкультурної освіти, особливо становищу українських жінок і дітей у Польщі у 2022 році. У ньому також представлено проєкт міжкультурної інтервенції „У маленьких словах велика сила“, реалізований Департаментом міжкультурної освіти та дослідження та освіти соціяльної нерівности – для маленьких біженців з України.
Розділ, присвячений eмпіричному дослідженню, обговорює сприйняття українськими жінками свого статусу біженки: трагедії, травми та надії. У цьому розділі йдеться про життя в Україні до російської аґресії, про російську аґресію та рішення залишити Батьківщину; про те, як знайти себе на ринку праці; про навчання дітей та сприйняття польської школи; про Польщу та поляків у свідомості жінок-біженок; про реконструкцію фемінности в нових умовах життя та сприйняття жінками-біженками досвіду участи в інтерв’ю.
Авторки намагалися показати досвід жінок-біженок, подолання травми, а також потенціял для навчання та адаптації до нових умов. Аналіз та тлумачення ситуації біженців війни з України, представлені в цій книзі, можуть бути використані в програмах інтервенції та міґраційній політиці.
Переклад з польської: Стефан Лашин.