Василь Лозинський – автор збірок поезій „Інша країна“ (Київ: Лоція, 2016), „Свято після дебошу“ (2010-2014), яка була відзначена премією на конкурсі видавництва „Смолоскип“. Поезія перекладена німецькою, шведською, польською, англійською, італійською, латвійською та російською мовами. Переклав на українську з німецької збірку оповідань Франца Кафки „Споглядання“ (Київ: Основи, 2012), а також упорядкував та переклав вибрані вірші Рона Вінклера під заголовком „Фрагменто-вані водойми“ з німецької (Тернопіль: Крок, 2015), „Чорний квадрат. Вибрані вірші“ Тадеуша Домб-ров-ського з польської (Чернівці: Meridian Czerno-witz, 2013, у співавторстві). За освітою германіст, досліджує творчість Франца Кафки та її метапоетичний аспект. Живе та працює у Києві.
Василь Лозинський
Богдан Задура здійснив прекрасний переклад збірки віршів українського поета, перекладача, автора численних есеїв, літературного критика Василя Лозинського, яка видана Державним видавничим інститутом у 2019 році під назвою „Свято після дебошу“.
У книжечці представлені також у плякатній стилістиці ілюстрації самого автора, що безсумнівно трапляється рідко.
Якби всі читали поезію, то мабуть світ був би інакший, а кожен з нас, може, був би більш вразливий на зміни, які відбуваються в рутині буденности нашого життя, в міжлюдських стосунках чи в нас самих.
Зміни, що стаються у світі, є причиною того, що в нас чимраз більше зростають розбуджені програмістами нових технологій потреби, які кілька років тому соціолог Ян Щепанський назвав отічними, такими, що оточують і наповнюють наш щоденний побут прагненням здобути якісь матеріяльні блага чи зайві цінності для покращення життя. У вірші „Мова програмування“, яким розпочинається книжечка, поет наводить нам незліченну кількість людських прагнень серед яких знайшлася у формі „жарту“ на з’їзді „Солідарності“ потреба, яку могла б замінити аплікація в сматфоні. Маючи таку аплікацію вистачило б тільки її попросити:
почисти замість мене зуби,
розшнуруй замість мене взуття,
зніми його та розвалися
на ліжку в кімнаті з видом на океан,
знищ замість мене всі віруси на компі.
не купуй замість мене телевізора
Зацікавлені педагоги знайдуть у цьому творі співвіднесеність до своїх прагнень чи турбот, бо до категорії осіб про спеціяльні освітні потреби могли б зарахувати також поетів:
Людино зі спеціяльними потребами,
напиши ліпший вірш замість мене!
Кожен із творів – це перлина, що виблискує даром спостереження автора, який кожним своїм віршем скеровує увагу на все, що відіграє в нашому житті вирішальну ролю, бо ми насолоджуємося собою, не відписуючи на мейли.
Коли вирушає в Ляйпціґу на концерт електронної музики Марка Гаасо, реаґує віршем на роботу охоронця, який забороняє комусь перехід через ворота з пляшкою української клясичної горілки,
зате німецький охоронець повірить, що українець,
щоб увійти на концерт, кількома ковтками може випити
пляшку до дна або недопиту викинути у смітник
Поет має право нарікати на молоде покоління, мінімалістський та споживацький підхід до життя, притишувати голос чиєїсь совісті, коли, маючи відстрочення від військової служби, міг би підтримувати революцію на Maйдані замість подорожувати по світу. Трохи його розумію, коли він пише:
Встаю вранці і нагадую собі, що
потрібно щось записати, перш ніж
вийду з дому пообідати
Як забуду зареєструватися в блозі, щоб вмістити вночі свій наступний запис, то вранці дружина отримую тривожне запитання, чи я не захворів, чи не сталося чогось поганого. Я визнаю істину Лозинському, що з писанням є
як з музикою, чути її тільки тоді, коли настає тиша, хоч не потребує стін, освітлення, ані парцелі.
Мій сьогоднішній запис не є аналізою у стилі, що поет мав на увазі, оскільки він сам, утікаючи в метафори, ділиться з нами надією, що вони не знівелюють, не змиють з лиця його віршів. Кожен вірш як мікрорепортаж є феноменальним синтезом ситуативно зазнаних переживань як, наприклад, Майдан чи війна на Донбасі. Вважав, що коли всі читали відомості на своїх так званих телефонах, то не мусили вірити, що то:
колись вважатиметься туризмом,
а рекламним девізом бюро подорожей буде
„Утікайте!“
І все ж таки це сталося в реальності. Його співвітчизники змушені були утікати перед злочинницькою аґресією здичавілих орд російської армії, і то без туристських бюр. Мільйони матерів з дітьми, хворих і старших осіб шукали притулку і схову перед насильством, ґвалтуваннями, грабежами, геноцидом. Чи поділили б вони тугу поета за домом, якої зазнавав кілька років тому під час своїх подорожей до Америки чи по Европі?
Не можу почуватися чужим
у цій країні, та все ж не можу
її любити так, як все, що є родинне,
окрім родини, але коли
пишу оце, то я не в цій країні і не в цій родині
Як то добре, що ми змогли прийняти в своїх домах жертви жорстокої війни, стараючись, щоб вони не почувалися в них як чужі. Завдяки цьому ми отримали лекцію метафорично усвідомлюваного миру, яким могли наділяти людей, позбавлених раптом свого місця у своїй Вітчизні. Ми створили „Острови вірогідности“, про які поет пише:
Зазвичай народи вчаться на
чужих помилках, у чужих краях.
Де була війна – запанує мир,
де потрібно когось навчати – там є вчитель.
Коли просять, щоб мовчати, то означає,
що те, що сказане, було слушним.
Чи ж бомбардуватимуть атомними
боєголовками острови вірогідности?
Лише б до того не дійшло, хоч це питання записав у вищезгаданому творі будучи в Києві, ще в січні 2015 року. Спливло від того часу сім років, а ми вже знаємо, що не всі міста і села в Україні виглядають в неділю вранці однаково. Варто посмакувати салат із віршів Василя Лозинського, який він приправив соусом власних переживань, спостережень, почуттів і непокірливих думок.
Лодзь, Польща
Переклад з польської: Микола Лесюк, Івано-Франківськ.